Читати книгу - "Номер нуль"

— То чому ми маємо перейматися геями, якщо наші читачі не ставляться до них спокійно?

— Я не маю на думці голубих загалом, любонько, я прибічник свободи: кожен хай дбає про власні справи. Але вони є серед політиків, у парламенті й навіть в уряді. Люди гадають, що голубі є лише з-поміж письменників та балетних, а натомість дехто з них командує нами, а ми цього навіть не усвідомлюємо. Це мафія, й вони одне одному допомагають. А таке може вразити наших читачів.

Майя не вгамовувалася:

— Але ж усе змінюється. Може, через десять років гей матиме змогу відверто зізнатися у тому, що він гей, а всім від того не буде ні холодно, ні жарко.

— Через десять років трапиться те, що й повинно трапитись: звичаї занепадуть. Але наразі для нашого читача ця тема дуже дітклива. Лучиді, ви маєте чимало цікавих джерел, то що ви нам розповісте про голубих у політиці? Але пильнуйте, не згадуйте імен, адже ми не хочемо опинитись у суді. Треба лише збурити аудиторію, дати привід, сипнути морозцем за спиною, викликати зніяковілість...

Лучиді відповів:

— При потребі, я міг би назвати низку імен. А якщо треба, як ви кажете, сипнути морозцем за спиною, можна переповісти те, про що пліткують: мовляв, є у Римі така собі книгарня, де зустрічаються гомосексуалісти високих чинів, утім, так, що ніхто цього не помічає, бо більшість людей, які туди ходять, — цілком нормальні. А для когось — це місце, де тебе наділять пакуночком коксу. Береш книжку, передаєш на касу, продавець бере у тебе її з рук, щоб запакувати, й непомітно вкладає пакуночок. Усі ж бо чудово знають, скажімо, про когось, хто був міністром, а він гомосексуаліст та ще й нюхає. Всі його знають, чи то пак знають ті, кому треба. Тож туди не піде сільський педераст чи якийсь балерун, бо вони враз кинуться в око своєю манерою триматися.

— Пречудово, пишіть про плітки, але додайте якусь подробицю з перцем, ніби просто для яскравості. Але є й спосіб натякнути на імена. Приміром, можна сказати, що місце те — дуже поважне, бо відвідують його дуже освічені й виховані люди, а тоді додайте сім чи вісім письменників, журналістів та членів сенату, які поза всякими підозрами. Але серед них згадайте одного чи двох, хто дійсно голубий. Тоді ми ніби й не зводимо ні на кого наклепу, адже йдеться про добродіїв, яких навели як приклад людей, котрим можна довіряти. Можна навіть згадати якогось бабія у повному сенсі слова, чию коханку усі знають. І ось ми вже відправили шифроване послання, кому треба — зрозуміють, та ще й збагнуть, що коли ми забажаємо, то додамо неабияких подробиць.

Майя помітно хвилювалася (це було очевидно), але решту дуже захопила ця ідея, а знаючи Лучиді, можна було сподіватися на чималеньку порцію отрути.

Майя вийшла першою, кивнувши мені: мовляв, вибачай, але сьогодні мушу лишитись наодинці, спатиму зі снодійним. Отож я став жертвою Браггадочо, який далі точив свої теревені, і — це ж треба — ми знов опинились на вулиці Бав’єра, ніби понурість вулиці відповідала могильним барвам розповіді Браггадочо.

— Послухай-но, я тут занурився у низку подій, які, можливо, суперечать моєму припущенню, але ти переконаєшся, що це не так. Отож, труп Муссоліні, перетворивши на ошурки, нашвидкуруч поховали разом з Клареттою та рештою гарного товариства на цвинтарі у Мусокко, але в анонімній могилі, щоб ніхто не ходив на прощу, охоплений ностальгією. Саме цього, мабуть, прагнула людина, яка допомогла справжньому Муссоліні втекти — щоб про його смерть багато не патякали. Певна річ, створити міф, який чудово спрацював у випадку з Гітлером (адже його тіла так і не знайшли), у міф про Барбароссу, який переховується, вони не могли. Але якщо повірити, що Муссоліні дійсно загинув (а партизани й надалі шанували площу Лорето як дивовижне втілення визвольного руху), треба бути готовим, що одного дня померлий з’явиться знов — «як уперше, більше, ніж спочатку»[122], — як у пісні співається. А залатати й відродити те, що перетворилося на кашу, — не вийде. Але раптом на сцену вийшов той свято-вбивця Леччізі[123].

— Я, здається, пригадую: це той, що заховав труп дуче?

— Саме так. Зеленець двадцяти шести років, останній залп Республіки Сало, суцільні ідеали й жодних думок. Хоче поховати свого ідола так, щоб усі знали, де його могила, й влаштувати скандальну рекламу неофашизмові, що почав відроджуватися: він, зібравши ватагу таких же безмозких, як він сам, уночі 1946 року йде на цвинтар. Кілька нічних вартових уже десятий сон бачать, тож він, як з’ясовується, проходить просто до могили (отже, хтось дав йому настанови), викопує труп, який розклався ще дужче, адже відтоді, коли його поклали у труну, вже сплив рік, — сам уяви, що він там знайшов! — і тишком-нишком, нашвидкуруч, він виносить його, сміттячи на алеях зітлілими рештками, серед яких — навіть дві фаланги пальців! Кара небесна, а не викрадачі!

У мене було таке відчуття, що Браггадочо радо б узяв участь у тому смердючому дійстві, але зараз його некрофілія для мене стала цілком очевидною. Та я дав йому продовжити.

— Зміна декорацій, крупні заголовки в газетах, поліція та карабінери, які щосили бігають туди-сюди цілих сто днів, не знаходячи й сліду тих останків, хоча насправді, з огляду на сморід від трупа, по них мав би лишитися шлейф на всю дорогу, якою йшли. Утім, уже за кілька днів по викраденні вигулькує перший спільник — такий собі Жаба, а потім, один за одним, і решта спільників, допоки наприкінці липня не схопили й самого Леччізі. Дізнаються, що певний час тіло переховували вдома у Жаби у Вальтелліні, а у травні передали падре Цукка[124], пріору у францисканському монастирі Сант-Анджело у Мілані, який замурував тіло у третьому нефі у своїй церкві. Халепа з падре Цуккою та його спільником падре Паріні — то окрема історія: дехто вбачав у них капел-ланів доброго й реакційного Мілана, які