Читати книгу - "Номер нуль"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Даруй, але яку роль грає у цій історії родина Муссоліні? Вони або не знають, що дуче — живий (що мені видається малоймовірним), або погодилися забрати додому несправжній труп.
— Послухай, я ще не допетрав, що там діється у тій родині. Я гадаю, вони знали, що їхній чоловік та батько живий і десь переховується. Якщо він переховувався у Ватикані, то побачити його неможливо, адже хто б із родини Муссоліні не прийшов у Ватикан, непоміченим він не зостанеться. Більш вдалим видається припущення про Аргентину. Які докази? Скажімо, Вітторіо Муссоліні утік від чисток, тривалий час працює сценаристом та режисером у кіно, а по війні оселяється в Аргентині. В Аргентині, розумієш? Щоб бути поряд з батьком. Ми напевне не знаємо, але припустімо, саме в Аргентині. Є світлини, на яких Романо Муссоліні та чимало інших прощаються з ним в аеропорту Чампіно, коли він відлітав у Буенос-Айрес. Чому надавати такої ваги від’їзду брата, який ще до війни побував навіть у США? А Романо? Після війни він став відомим джазовим піаністом, концертує навіть за кордоном. Певна річ, справа не в концертових гастролях Романо, але ж хіба й він не їздив в Аргентину? А дружина, Ракель? Вона — вільна птаха, ніхто їй не завадив би поїхати у невеличку подорож: щоб не впадати в око, спочатку у Париж чи Женеву, а звідти — у Буенос-Айрес. Хто зна... А коли між Леччізі та Дзолі трапилася суперечка, про яку ми всі знаємо, й вигулькнула історія з украденим трупом, він не може піти й усім розповісти, що то — чужий труп, зробивши гарне обличчя при поганій грі, тому й забирає тіло додому, зберігаючи труп, щоб підігрівати жагу до фашизму у тих, хто за ним сумує, чекаючи, поки повернеться справжній дуче. Утім, мене не цікавить те, що трапилося з родиною, позаяк саме тут починається друга частина мого розсліду.
— Що таке?
— Час вечері вже минув, а у моїй головоломці ще бракує кількох деталей. Поговоримо про це згодом.
Я не міг збагнути, чи то Браггадочо був чудовим оповідачем бульварних романів, який переповідав мені свій роман розділ за розділом, дотримуючись відповідної suspense[128] у кожній «наступній частині», чи він справді шматок за шматком створював свій сюжет. Однак наполягати не було потреби, бо на той час через усю ту тяганину зі смердючими рештками мене вже нудило. Повернувшись додому, я теж випив снодійне.
XV
Четвер, 28 травня
— Для випуску 0/2 треба написати провідну статтю про чесність, — мовив до нас того ранку Сімей. — Уже всі знають, що партії прогнили й усі хапають хабарі, тому треба показати, що при бажанні ми могли б розгорнути проти партій цілу кампанію. Треба поміркувати про партію чесних людей, громадян, здатних говорити про іншу політику.
— У цьому треба бути пильними, — застеріг я. — Хіба це не позиція «пересічного громадянина»[129]?
— «Пересічного громадянина» поглинула й позбавила мужності християнська демократія, яка на той час була надзвичайно впливовою та хитрою. А сьогоднішні християнські демократи заледве тримаються на ногах, нині уже не часи героїв, тож це просто банда пройдисвітів. Тим паче, що наші читачі зараз уже не знають, що то був за «пересічний громадянин», адже то події сорокап’ятирічної давнини, а наші читачі не пригадують, що коїлося навіть десять років тому. В одному впливовому щоденному часописі, що віддає шану рухові Опору, я нещодавно побачив дві світлини: на одній зображено вантажівку, у якій сидять партизани, а на іншій — вишикувалися люди у фашистській формі, які здійняли руки догори у вітальному жесті[130] й яких називають «сквадристами». Але ж сквадристи[131] існували у 20-х роках і фашистських мундирів з грубого сукна не носили, а ті, що на фото, — то фашистські ополченці кінця тридцятих — початку сорокових років, читач мого віку легко їх розрізнить. Я не вважаю, що у газетних редакціях працюють лише редактори, які бачили на власні очі те, що й я, але ж я прекрасно відрізняю мундири берсальєрів Ламармори[132] від солдатів Бави Беккаріса[133], навіть попри те, що народився за багато років потому, як і перших, і других уже давно не стало. А якщо наші колеги мають погану пам’ять, то поміркуйте, чи спроможні наші читачі пригадати, що таке «пересічний громадянин». Утім, повернімося до моєї думки: нова «Партія чесних людей» може зацікавити купу люду.
— «Ліга чесних», — мовила Майя усміхаючись. — Так називається старий роман Джованні Моски[134], написаний до війни, але й зараз цікаво було б його прочитати. У ньому йшлося про таке собі union sacrée порядних людей, які мали проникнути до лав нечесних, щоб викрити їх і врешті навернути до чесності. Але щоб нечесні їх прийняли, члени товариства мали поводитися теж нечесно. Уявіть самі, що сталося згодом: ліга чесних перетворилася поволі на лігу нечесних.
— Це література, любонько, —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Номер нуль», після закриття браузера.