Читати книгу - "Що таке українська література"

Колись давно пізньої осені я склав одну мініатюру: «Блакитний лід / Небесної ріки / Колючим терням / Обнімає скроні. / О, волхве, змовч, / Усі мої гріхи — / Духмяне яблуко / На пещеній долоні». Не знаю, з якого дива зринули ці рядки. Може, перед тим я дивився на фото дружини, де вона, ще геть крихітна, стоїть собі в саду, тримаючи в руках велике-велике яблуко. Чи воно, бува, не Довженкове?

Урок 20

«ВСЯ ВЛАДА — КВІТАМ!»

До ювілею Григорія Сковороди

Харків. Третє грудня 1763 року. За вікном уже поночі. Григорій Сковорода — викладач класу синтаксими та грецької мови місцевого колегіуму — після всіх своїх денних клопотів нарешті згадав, що в нього сьогодні день народження. Тоді він сів за стіл і почав писати листа. Спершу на папір лягли латинські вірші: «Колись у цю ніч привела мене мати на світ. / Цієї-бо ночі подав я і перші ознаки життя. / А другої ночі, о Христе, мій Боже, / В мені народився твій Дух Пресвятий, / Бо марно би мати моя народила мене, / Якби не родив мене Ти, о світло моє, о життя!»

Сковорода відвів погляд від рядків, глянув у темне вікно, трохи подумав і знову почав писати — неспішно, красивим рівним почерком: «Повернувшись до свого музею й згадавши про свій день народження, про який нагадав мені один друг і власна пам’ять, я почав міркувати про те, як сповнене злигоднями життя смертних. І мені здався зовсім не безглуздим чийсь здогад, нібито щойно народжене дитя одразу ж починає плакати власне тому, що вже тоді ніби передчуває, на які лиха доведеться йому перегодом наразитися. Міркуючи про це на самоті, я вирішив, що не годиться мудрецеві ту ніч, коли він, народившись, почав плакати, відзначати келихами чи якимось іншим безглуздям. Навпаки, я й тепер мало не заплакав, думаючи про те, яке ж бо нещасне створіння — людина, котрій у цьому кіммерійському мороці мирської глупоти не зблиснула іскра Христового світла»…

Саме завдяки цьому листу ми і знаємо, що Сковорода народився 3 грудня — рівно 290 років тому. І, попри те, що філософ не надавав значення своєму дню народження, на початку грудня ми згадуємо його добрим словом. Ясна річ, кожен уявляє цього дивного чоловіка по-своєму. Ось, наприклад, просто неперевершений за глибиною, вишуканістю й експресією образ Сковороди в Арсенія Тарковського: «Не искал ни жилища, ни пищи, / В ссоре с кривдой и с миром не в мире, / Самый косноязычный и нищий / Изо всех государей Псалтыри. // Жил в сродстве горделивый смиренник / С древней книгою книг, ибо это / Правдолюбия истинный ценник / И душа сотворенного света. // Есть в природе притин своеволью: / Степь течет оксамитом под ноги, / Присыпает сивашскою солью / Черствый хлеб на чумацкой дороге. // Птицы молятся, верные вере, / Тихо светят речистые речки, / Домовитые малые звери / По-над норами встали, как свечки. // Но и сквозь обольщения мира, / Из-за литер его алфавита, / Брезжит небо синее сапфира, / Крыльям разума настежь открыто». Хто тут Сковорода? Гордий самітник із Біблією в руках, чоловік, котрий шукає якихось відомих тільки йому фундаментальних паралелей між морфологією Божого слова та морфологією буття. Він намагається зрозуміти природу речей через розуміння Святого Письма. Так-так, спосіб думання Сковороди, як писала німецька славістка Елізабет фон Ердманн у своїй чудовій книзі «Unahnliche Ahnlichkeit. Die Onto-Poetik des ukrainischen Philosophen Hryhorij Skovoroda», засновано на «сталому трансфері між текстом і життям. Текст та правила його розуміння перетворюються на модель життя і світу, а життя і світ повсякчас перебігають у цей текст». І то було не просто пізнання. То було пізнання, що не підлягає жодній прагматиці, пізнання, годне перетворити наше життя на якусь дивовижну, неймовірно легку та солодку «забавку», на те, що греки називали колись словом «діатриба».

«Люди питають, — писав філософ, — що його робить у житті Сковорода? Чим забавляється? Я ж бо радію в Бозі. Веселюся в Бозі, Спасі моєму… Забава… це маківка і квіт, і зерня людського життя. Вона — його осереддя. Будь-яка справа будь-якого життя стремить якраз сюди, ніби та стеблина, що переміняється на зернятко». І у процесі цієї «забавки» ти раптом починаєш почувати, що в речах існує якесь невидиме єство, те, що є «в дереві справжнім деревом, у траві травою, в музиці музикою, у будинку будинком…» Виходить, наш прекрасний світ — лише тінь того невидимого єства? Так, — каже Сковорода. — Це наче сонячної літньої днини ти сидиш у холодку під яблунею. «Єство, що обіймає все, не має меж, так само не має меж і цей світ, бувши його тінню. Світ є скрізь і повсякчас біля свого єства, неначе тінь біля яблуні. Зрештою, вони тільки тим і різняться, що дерево життя стоїть собі та й стоїть, а тінь маліє — то перебігає, то народжується, то зникає, — вона ж бо є ніщота».

І хто ж тоді я сам у цьому перемінному, як вітер, світі? Адже я теж розсипаюся на сотні «я» і часом, глянувши на себе в дзеркало, думаю: «Господи, невже оце-о любила моя матуся?!» Чи є в мене якийсь берег, якесь пристановище, щось таке, що не підвладне всеосяжному плину? Невже моя єдина батьківщина — моє зникоме тіло? Ні, відповідає старий філософ. І ось тобі приклад. «Стань, коли твоя ласка, на рівному місці й звели поставити довкола себе віночком сотню дзеркал. Тоді зразу побачиш, що один твій тілесний бовван має сотню залежних від нього образів. А як тільки прибрати дзеркала, усі копії миттю ховаються у своєму єстві, чи оригіналі, наче гілля у своєму зерняті. Але сам наш тілесний бовван є не чим іншим, як тінню справжньої людини. Це твориво, на манір мавпи, перекривляє невидиму й непроминальну силу та божество тієї людини, чиїми дзеркальними тінями є