Читати книгу - "Зобразіть мені рай"

— Знаєш, — сказав скелет, — я сьогодні бачив дерево.

— Вперше? — хмикнула стара.

— Ні, я і раніше бачив. Але це незвичайне дерево.

— Що ж у ньому незвичайного?

— Воно схоже на тебе. Невисоке й тонке, росте впритул до будинку. Із даху вчора капало — просто на дерево, а сьогодні похолодало і паморозь вкрила гілля. Тепер воно немов у кришталі, йому холодно і самотньо, але ззовні воно дуже тверде. Якийсь хлопчина взявся за гілочку, і вона відломилася. Мабуть, тому, що дерево скрижаніло. Знаєш, із розлому сочилася кров… здається, ви називаєте це деревним соком — повільно сочилася й замерзала. І зрештою замерзла. Страшно, правда?

Стара реготнула.

Доки варилася каша, вони сиділи в кімнаті, і тут скелет знову показав на фотографію:

— Хто це?

— Чоловік… — відказала стара. — Якби не розбився у сорок третьому, був би чоловіком. А так… — вона махнула рукою й опустилася в крісло.

— І відтоді ти сама.

Стара кивнула.

Вона не розповідала про те, що рано чи пізно всяка самотність закінчується. Або смертю, або… Вона була тоді занадто молодою, щоб думати про смерть. А після війни чоловіки були нарозхват. За ним також полювали жінки — статечний, добрий. Щоправда, буйний трохи, але це в нього після контузії. А так… Дочку он їй залишив. Сам помер від нападу. Еплепсич…. Еклептич… Вона так і не навчилася вимовляти це слово.

Стара — у ті роки іще зовсім не стара — вірила, що помер її благовірний гідно. Він захищав Батьківщину від завоювання, там і контузило. Як недавно з'ясувалося, даремно захищав. Не було ніякого завоювання. Може, і Батьківщини не було…

А їй, яка на той час виховала дочку, їй, яка залишилася сама-самісінька в квартирі-пустці, аби не заважати жити власній дитині, — їй, скажіть! — їй у кого вірити? У Господа? — страшно! І не тому, що самій тоді горіти в пеклі, а тому, що й іншим, рідним та близьким, виходить, шлях пролягав у самісіньке пекло. Хто ж не грішив?

Хай краще вже цей, у картузі, висить. Може, часи зміняться. Хоча ні, це було б іще жахливіше… Та, попри все, нехай висить — звикла вона до нього. При-зви-ча-ї-ла-ся! І до мови такої незграбної привчилася, яка ні українська, ні російська — укросійська. Нею лише сваритися зручно.

І вона забула себе за ці роки, звикла до того, що давно вже не жінка і тільки трохи мати й бабуся, а то все просто — стара. Скелет розбудив. От тільки — нащо?

— Не плач, не треба. Ліпше дай мені якусь ганчірочку.

Вона мовчки підвелася з крісла й відшукала в шафі пожовклу хустину.

— Дякую. Знаєш, сьогодні вчителька біології сказала, що мене треба замінити. У мене шкалубина ось тут, на лобі.

— Де ж це ти так умудрився?

— Упав. Слизько. Тепер у тріщині бруд збирається, то я протру, буде не так помітно.

8. Відтоді скелет навідувався майже щовечора. Він розповідав про те, як поступово освоюється у цьому житті. Стара здебільшого мовчала.

А одного разу запитала:

— Ти так і не з'ясував, чому такий? І — звідки взявся?

— Ні, — похитав черепом скелет. — Але саме сьогодні стався випадок. Таке і раніше, якщо чесно, траплялося, але я не міг розібратися. Мені здається, я зовсім не той, яким ти мене бачиш.

— А який?

— Не знаю, — ворухнув лопатками скелет. — Зазвичай мене не помічають — люди. Собаки іноді дивляться в мій бік, деякі навіть гавкають. А люди не помічають. Може, тому що я не чіпаю їх, не втручаюся в їхнє життя.

— Навіть у школі? — подивувалася стара.

— У школі — інша справа. У школі мене бачать, але тільки коли я граю роль скелетного муляжу. А так — ні… І ось сьогодні на вулиці я побачив маленького хлопчика, який переходив вулицю. А тут машина — розумієш, вона його збила б, і водій потрапив би до в'язниці. Тому я кинувся на допомогу. Підбіг і відштовхнув хлопчика. А він голосно заплакав на всю вулицю: «Дядя з білими крильми, дядя з білими крильми!». Потім наспіла його мати і забрала хлопчика, а він кричав і кричав. І дивився на мене.

— Йди геть, — сказала стара. — Зараз же.

9. Їй було вкрай погано. Вона знову відчула, що таке самотність, і тому дзвінок Рити сприйняла із вдячністю.

— Мамо, пам'ятаєш, ти обіцяла?

— Що, доню? Що обіцяла?

— Побувати на Славковій виставі. Приїдеш?

Стара обвела поглядом кімнату-пустку, зупинилась на кухлі з присохлими трояндами.

— Приїду.

— Записуй адресу.

…Ким він був? Куди подівся? Чому не приходить? Раніше не зважав на її грубощі, тож думати, що образився тепер, стара не могла. Але — думала.

Які сили викинули його у цей світ? Хто він? «Дядя із крилами» — ангел? Чорт-спокусник? Але… Він не спокушав — та і як спокусити стару в її віці?! — нісенітниці; він просто допомагав. Співчував. Хто ж він?..

— То приїдь же, не забудь!

— Приїду, доню.

— Тоді до завтра. Славко тобі привіт передає…

Щось ламалося всередині. Щось дуже тверде й холодне.

10. Їхати до школи було далеко й непросто, але стара вибралася заздалегідь — і правильно вчинила. У переповненому тролейбусі вона висіла між небом і землею, в цьому чистилищі, затиснута з усіх боків чиїмись ліктями, сумками, дипломатами, і лише час від часу через бокову кишеню мацала вміст кишені внутрішньої: «Не загубити б!»

Рита чекала на матір у порожньому вестибюлі. Взяла під руку, уважно приглянулася:

— З тобою все гаразд?

— Так, доню. А де Славко?

— За лаштунками. Ходімо.

Як виявилося, вона все-таки спізнилась — вистава вже розпочалася. Вони сіли з Ритою скраю, де лишилися вільні місця, й почали дивитись.

На сцені стояло кілька надгробків, біля свіжовикопаної могили перемовлялися четверо молодиків. В одному стара з подивом упізнала внука: він дуже виріс за останній час.

Аж ось заспівав старшокласник, який грав могильника:

— А старість — гульк! — підстерегла, вхопила в пазур лютий…

Він нахилився і, взявши з надгробку череп, жбурнув його на сцену.

Славко похитав головою і звернувся до свого супутника:

— Цей череп мав колись язик і міг співати, а той мугир жбурляє його, немов то щелепа Каїнова, найпершого вбивці!

Онук старої перевів подих, а в неї аж підкотився до горла бридкий жмут. Зі сцени доносилося:

— …теж можливо?

— Атож, мій принце.

— Хай там як, а тепер у цій голові панує