Читати книгу - "БЖД"

—А світ – це великий-превеликий зоопарк, – буркнув Ікарус, що на якийсь біс прокинувся...

—І що? – спиталася Анжелік.

—І ось тепер я абсолютно вільний і не розу­мію, що мені з цим робити...

У слухавці запала тиша.

– Знаєш, – сказала потому Анжелік, і в їїінтонації не було нічого, що б нагадувало пси­холога з телефонної служби довіри, там буласама втома й сум, – якщо ти зараз справді аб­солютно вільний, приїдь, будь ласочка, до ме­не... Я в лікарні...

Потому вона назвала номер лікарні, корпус і палату. Цифр було рівно п'ять... І щойно вона договорила, у слухавці залунали короткі гудки. Я почав був набирати її ще раз, але металевий го­лос відповів: «На вашем счіту нєдастатачна дє-пєг, штоби савєршать званкі. СВАБОДЄН...»

—Ікарус, мені треба в лікарню, – добре за­пам'ятавши п'ять цифр, сказав я.

—На біса? – аж прочумався той.

—Все для того ж...

—Аналізи на сифак? – геть офігів Ікарус...

—Ні, – сказав спокійно я, – гам можна ді­знатися, що робити зі свободою... бо телефонна служба довіри зараз у лікарні...

—Якого вона там робить?

—Не знаю, – знизав плечима я, – я не встиг спитати... А коли подзвонив удруге, мені сказа­ли, що я СВАБОДЄН...

—Чувак, – поставив діагноз Ікарус, – тобі однозначно не можна стільки курити.

Але мені було все одно: я був чотири рази СВАБОДЄН і один раз абсолютно-глобально вільний. Ікарус залишився в гаражі куняти з Мяудзедуном, якому сьогодні довелося спати на чоловічому торсі, а не на жіночих грудях, а я пішов до лікарні, пообіцявши повернутися вранці.

По дорозі навіть забіг до нічного маркету, з по­легшенням зрозумів, що там не розігрують ніякої червоної ямахи, тож на радощах купив цілий кі­лограм бананів. Була третя ночі, й сонна касирка із сек'юриті, цілком справедливо, глянула на ме­не, як на ідіота. Бо на фіга не-ідіотові може знадо­битися кілограм бананів о третій ночі? Але пояс­нювати, що я несу ці банани телефонній службі довіри в лікарню, аби дізнатися, що робити зі сво­бодою, я не став.

А коли врешті-решт дійшов до лікарні, то об­ламався. О пів на четверту ночі вхідна брама – чо­тири метри заввишки, звісна річ, зачинена, та й у самій лікарні світилось лише кілька вікон. Про­те здаватися ніхто не збирався. Я спробував був лізти, тримаючи банани в руці, але в мене ні чорта

не вийшло. Тоді я не придумав нічого кращого, як перекинути їх на інший бік, немон морський піхотинець торбу з гранатами, тушонкою й фес­ками своєї дівчини в спідній білизні. Банани впа­ли на газон із глухим звуком, і їх відразу ж накрило з автоматичної поливальниці. Я був упевнений, що в мене все вийде, бо без бананів справді було значно легше лізти. Опинившись на верхівці пар­кану, я трохи повагався, але все-таки зістрибнув униз і раптом відчув, що під моєю лівою ногою щось розпачливо чвакнуло... Словом, з п'яти ба­нанів уцілів тільки один. Я підняв його, відірвав під розчавленої гілки й засунув за пояс джинсів, наче кольт сорок п'ятого калібру.

До травматологічного корпусу я дістався доволі швидко, бо непогано знав цю будівлю, навіть при­гадував, де чорний вхід. Свого часу я провідував тут свого колишнього тренера з атлетики, якому роз­чавило ступню двопудовою гирею. Мудак був ІДО той, тому весь наш спортзал тягнув на сірниках, хто піде до нього наступного разу. Короткий сір­ник діставався мені аж тричі. І кожного разу, засо­вуючи під ліжко пакет з кефіром та печивом, тре­нер сумно дивився мені в очі, зітхав і казав: «ех, рєбьята, пропадьоте ви без мєнья», а потім всо­те починав розповідати, як у 78-му плавав сто­метрівку за збірну Радянського Союзу на якійсь універсіаді.

На щастя, чорний хід виявився відчиненим, ліворуч від нього відразу ж починалися сходи. Я підіймався на четвертий поверх, намагаючись

ступати своїми левісами якомога тихіше. У якусь мить мені навіть почало здаватися, що я збираю­ся когось убити, а не шукаю тут телефонну служ­бу довіри. Перш ніж увійти на четвертий поверх, я навіщось поправив у себе за поясом банан і сту­пив на кепсько освітлений чотирикутник із кіль­кома стільцями й телефоном на стінці. Тут почи­нався коридор, перед входом у який сиділо тіло в білому халаті, поклавши голову на тумбочку.

Я ще навіть не встиг зробити жодного кроку, як тіло підвело свою голову й глянуло на мене ка­ламутним поглядом.

—Ти хто? – спитало мене тіло, що виявилося підстаркуватою санітаркою. Навіть за три метри, що розділяли нас, на мене війнуло рідним запахом перегару, і я, розуміючи, що не все так погано, почав перебирати в голові всі можливі варіанти відповіді. Санітарку тим часом накрила потужна гикавка. Тоді вона дістала з-під тумбочки почату пляшку пива й зробила кілька великих ковтків. Ги­кавка не припинялася.

—До кого? – продовжила вона допит, ги­каючи так голосно, що коридором ішла луна.

Я мовчав.

– Ну, чого витріщився? День рождєнія в ме­не сьодні... – тут санітарка гикнула так сильно,що мені би від такого гику, певно, розірвалоголову.

Я стояв і думав про те, що зараз майже чет­верта година ночі, а от у неї, виявляється, день народження... Цікаво, він затягнувся ще з учора чи тільки почався? Судячи з усього, і перше, і друге.

Але саме той гик мене й урятував – під час нього санітарці, схоже, здалося, що я щось від­повів, тому вона похитала своєю якимось дивом уцілілою головою й скрушно прошепотіла:

– Ох уже мені ці влюбльонні...

Потому вона дістала з тумбочки білий халат, кімнатні капці й простягнула все це добро мені.

—Навіщо? – не зрозумів я.

—Так положено. Щоб мікробів не було. Ти хоч знаєш, скіі...ік...іки на тобі мікробів?

Я не знав.

– Обув біля мене залишиш, – додала вона,гикнувши.

Я накинув на плечі халат, правою ногою стяг­нув із себе лівий левіс, лівою правий, а потім за­ліз у кімнатні капці з ведмедиками. Вони були десь тридцять шостого розміру, тому половина моєї ступні залишалася на підлозі. Я хотів був спитатися, чи в неї часом нема чогось іншого, проте помітив, що санітарка вже мирно дрімала на своїй тумбочці.

Якщо ти хочеш щось викреслити зі свого життя, то його, це щось, треба викреслювати пініями саме таких коридорів, порожніх, на­півтемних коридорів, із сірими дверима з но­мерами палат.

У цій лікарні було стільки темних коридорів, і ісреплетених у химерні лабіринти, аж мені здава­лося, що люди потрапляють сюди не для того, аби їх лікували від хвороб, а для того, аби просто ховатися