Читати книгу - "Пора грибної печалі"

Зняв зі стіни дзеркало, вийшов з хати. Зупинився перед зрубом колодязя, роззирнувся і, не довго думаючи, кинув дзеркало у темну глибину. Вода в колодязі злякано скрикнула, потім зашипіла, а ще по якомусь часі забулькотіла і спалахнула синім-синім полум’ям. Цей ледве видимий вогонь тихо, холодно палахкотів всю ніч, а на світанку дід побачив, що вода в колодязі зникла, оголивши обвуглене дно.

Наступної ночі вуйко Михайло, вибравшись із підземелля, одразу глянув на стіну, де висіло дзеркало.

— Куди воно ділося? — запитав стривожено батька.

Дід, не лукавлячи, розповів усю правду.

Вуйко розчаровано помовчав і з гіркотою сказав:

— Ви домоглися, няню, свого. Настає кінець… Тепер мене уже справді ніхто не порятує, ніякий ангел-хранитель не відведе біди…

Так квітуче плакали осінні дерева

… — Ось так ми й почали жити удвох з Михайлом, — сказав нам тепер дід. — Я під сонцем, а він — під землею. Кожної ночі вилізав з погребу і ми не могли наговоритися. І що мене дивувало — Михайло згадував тільки пережите і ніколи не питав, що твориться зараз у селі… Минали дні, тижні! Я мало-помалу, взявши гріх на душу, переповів йому про все, що творилося на білому світі: як відібрали від мене землю, а ваш батько ще й помагав… Він не хотів вбивати вашу матір! — раптом схопився дід, але тут же посковзнувся на східцях й сторчма полетів на двір. Одразу ж піднявся й, навіть не обтрусившись від снігу, приклав руку до серця і почав нас запевнювати: — Клянуся, діти, він зовсім не мав на думці стріляти в матір. Навіть і на вітця б не пішов, але зовсім здичавів. Дивився на душевні муки, як мені тяжко за землею, за худобою відібраною, і ще більше лютів… А того вечора Михайлові тридцять минуло. Я на свою голову дав йому вволю напитися і сам мертв’яком зліг. Не зміг вберегти його, бо не чув, коли виліз із підземелля і пішов до вашого обійстя зводити з вітцем рахунки. Пішов та й навіки…

Дід закрив долонями обличчя й заплакав. З усього видно було, що йому зовсім не жаль матері. Серце волало за вуйком Михайлом. Пригадую, на маминих похоронах дід не пустив жодної сльози, а тепер аж здригався від плачу.

…Маму поховали на другу богородицю. Осінь того року видалась дивакуватою: дні були начебто й погідними, проте якимись млявими, лінькуватими. Вранці, тільки-но сонце вигулькувало із-за плечей Віщунки, село, довколишні овиди одразу спеленувала блідувато-голуба юга. Була вона такою густою, що коли дивився поперед себе вдалечінь, здавалося, що в очі тобі насипали піску. Але за кілька днів до богородиці марево помалу зітліло, небеса пружно випростали груди і піднялися на таку височінь, що навіть Чортів хребет, який вічно ховався від людського зору у захмар’ї, видався зовсім крихітним проти безмежності помолоділої осені. А на богородицю, коли мама лежала в хаті на ослоні, сталося диво: у нашому саду вранці зацвіли дерева. Першою це помітила баба. Вийшла у двір води вчерити і застигла, вражена, біля колодязя: яблуні, груші, сливи вирували за стодолою біло-рожевою повінню. Осінній квіт на дереві й не так часто вчепить людське око. Давно вже повелося, що це ознака довгої і здорової осені. Але скільки того буває квіту — на макове зерня вродить. Та й то після збору плодів. А тут сад аж захлинався кипінням, а плодів ще ніхто й рукою не торкався. Найпарадніше цвіли сливи-угорки, їх синьо-чорні плоди визирали на світ з-поміж того квіту, як жагучі циганські очі.

Неслухняними руками баба якось начерила води і, боязко озираючись, зайшла до хати, однак про побачене не обмовилася нікому й словом. Подумала: від пережитого глузд помалу втрачає і різні дива привиджуються. Але тут несподівано прийшов Цар. Сьогодні зранку, як і кожної богородиці, у день храмового свята у його селі на далекій Верховині, він мав нести на вершину Віщунки освячувати душі своїх покійників. Отож, увійшов із міхом у хату і, знявши ношу із пліч, промовив, тяжко дихаючи:

— У ваших деревах, людкове добрі, весна пробудилася. Так файно зацвіли, якби ся пташиного молока напили. То, видати, святе серце було і зла ніколи не ростило у собі проти ближнього, — кивнув на труну. Відтак підійшов ближче, погладив маму по чолу й мовив:

— Така красна, гейби лиш заснула. Праведні люди і в смерті своїй красиві, — глянув запитливо на присутніх. — Мушу і її душу віднині нести на собі, бо вона спасла мою.

І зваливши на спину мішок, Цар рушив на двір. Та раптом на порозі зупинився, обернувся до батька, що, тремтячи від плачу, сидів в узголів’ї матері, й, приклавши до вуст палець, якимось дивним шепотом прокричав:

— Її убив твій брат!

Батько сполошено схопився.

— Твій брат Михайло її встрелив! Я видів, як він тікав звідси біля моєї зимівлі. І видів, як стріляв у місяць. Від недремного царського ока не сховаєшся й під землею, — Цар помахав повчально вказівним пальцем над присутніми й вийшов з міхом на вулицю.

Тут ним почало заточувати. Пройде кілька кроків й спотикнеться. Зупиниться. Руки тремтять. Піт очі заливає.

— Гей, тяжче стало! — глибоко дихає. — Гей, тяжче стало на цьому світі! Ой, тяжче, тяжче! Кажу вам, людкове, що тяжкий світ настав! — і з цими словами помалу потягнувся до Віщунки.

Дід прийшов на похорон, коли почалася відправа. Став якось непевно біля воріт, закинув за спину руки. Десятки здивованих, цікавих, допитливих, сердитих поглядів причаєно стежили за ним. Але він не важив ні на кого, а дивився поверх голів на покійницю й бачив себе у далекому ранку лютої зими…

Стояв перед вікном і ніяк не міг перехреститися. Виділося, нечистий вселився йому у правицю, а святі заблукали десь у зимових небесах і ніяк не опустяться, аби допомогти чоловікові. Досі щоранку, коли Пастеляк ставав до молитви, розум його ніби звільнявся від усіх житейських помислів і душа тихо освітлювалася. Кожне слово Пастелякової молитви осявалося вірою в день багатший, у готари щедріші, у худобу плодючішу і тучнішу… У дні пізньої осені і зими, коли поля під Віщункою спочивали у мирі і спокої, дожидаючись ярнього сонця, він міг годинами дивитися через вікно угору і так пристрасно молитись, що часом здавалося: небеса ось-ось розчиняться, і він земним променем влетить у їх широко розчинені ворота.

Однак