Читати книгу - "Місто Страшної Ночі"

— Як не хочеш працювати, то не дістанеш і їсти, — сердито сказав Чігун. — Ти дикий слон, а зовсім не вчений. Іди собі до свого лісу.

Чігунове брунатне хлоп’ятко качалось по долівці в халупі й простягало тонесенькі рученята до здоровезної тіні за дверима. Моті Ґадж добре знав, що це маля для Чігуна дорожче за все на світі. Він простяг до нього хобота з таким знадливим гачечком на кінці, і брунатне хлоп’я, завищавши, вчепилося в нього. А Моті Ґадж ураз підхопив маля й підняв у повітря футів на дванадцять над батьковою головою.

— Великий Боже! — закричав Чігун. — Зараз дам тобі найкращих коржів, дві п’яді завбільшки, цілих дванадцять, намочених у ромі, й двісті фунтів свіжої, щойно накошеної цукрової тростини! Тільки, будь ласка, поклади обережненько додолу оте нікчемне дитинча, що дорожче мені за моє життя!

Моті Ґадж дбайливо вмостив брунатне малятко в себе між передніми ногами, що могли б розтоптати на трісочки всю Чігунову халупу, і став дожидатись вечері. А якії принесли, хлоп’я відповзло геть. Наївшись, Моті Ґадж задрімав. Йому приснився Діса.

Одна з багатьох таємниць, пов’язаних зі слонами, — це те, що при такому величезному тілі вони потребують сну менше, ніж будь-яке інше створіння. Ім досить чотирьох чи п’яти годин на добу: дві години до півночі на одному боці та дві після півночі на другому. Решту ночі вони пасуться, товчуться й подовгу бурчать про щось самі до себе.

Отож опівночі Моті Ґадж вибрався з загороди, бо йому набігло на думку, що Діса, може, лежить десь п’яний у темному лісі й нікому його охороняти. І він цілу ніч гасав по кущах, сурмлячи в хобот та ляпаючи вухами. Він спускався до річки й довго ревів над мілинами, де Діса звичайно купав його, але відповіді не було. Знайти Дісу він не зміг, зате побудив усіх слонів на вирубці й трохи не на смерть перелякав якихось циган у лісі.

Вранці Діса прийшов на плантацію. Він увесь час пиячив без просипу й тепер був певен, що йому нагорить за те, що не вернувся вчасно. У нього вирвалося зітхання полегкості, коли він побачив, що хазяїнів будиночок і вся плантація ціла, бо він трохи знав вдачу Моті Ґаджа; а тоді він став перед очі плантаторові, раз у раз кланяючись та вибріхуючись на всі лади. Моті Ґадж тим часом вернувся до своєї загороди по сніданок, бо виголодався, набігавшись за ніч.

— Поклич свого слона, — сказав плантатор, і Діса щось гукнув тією таємничою мовою, про яку махаути кажуть, ніби вона виникла у Китаї, ще на початку світу, коли не люди, а слони були панами. Моті Ґадж почув його й підійшов. Слони не вміють бігати чвалом. Вони ходять або трюхикають, повільніше або хутчіше. Якби слон захотів наздогнати кур’єрський поїзд, він би не побіг чвалом, але поїзд наздогнав би. Отож Моті Ґадж опинився біля плантаторових дверей трохи не раніш, ніж Чігун помітив, що він вийшов із загороди. Він кинувся Дісі в обійми, радісно сурмлячи, і обидва, чоловік і слон, у ревних сльозах заходились обмацувати один одного з голови до п’ят, щоб пересвідчитись, чи вони цілі.

— А тепер ходімо до роботи, — сказав Діса. — Підійми мене, сину мій, радість моя!

Моті Ґадж закинув його собі на шию, і вони вдвох подались вишукувати трудніших пеньків.

А хазяїн з подиву навіть не дуже розсердився на махаута.

Бімі

Початок розмові поклав орангутанг у великій залізній клітці, принайтовленій до загородки для овець. Ніч була парка, і коли ми з Гансом Брайтманом проходили повз клітку, тягнучи свої постелі на форпік, він підвівся й непристойно заджерґотів. Його спіймали десь на Малайському архіпелазі й везли показувати англійцям — шилінг за квиток. Чотири дні він безперестану метався, торсав товсті залізні прути своєї в’язниці й мало не вбив матроса-індійця, що необачно ступив туди, куди діставала довга волохата лапа.

— Тобі, друже мій, не завадило б трохи морської хвороби, — сказав Брайтман, зупинившись біля клітки. — В твоєму Космосі забагато Его.

Оранґутанґ ліниво простромив лапу між прутами. Годі було повірити, що він може так блискавично, мов змія, шарпнутись до німцевих грудей. Тонкий шовк піжами луснув, Ганс байдуже ступив назад і відірвав банан від грона, що висіло коло шлюпки.

— Забагато Еґо, — ще раз сказав він, облупивши банан і простягуючи його полоненому дияволові, що шматував клапоть шовку.

Ми розстелили постелі на носі пароплава серед сонних матросів-індійців, щоб нас хоч трохи обвівало зустрічним вітром від руху судна. Море було наче сиза олія, але під форштевнем, утікаючи назад, у темноту, воно загорялося струменями тьмяного полум’я. Десь далеко бушувала гроза: на обрії блискало. Корабельна корова, пригнічена спекою й запахом звіра в клітці, час від часу тужливо мукала, і щогодини в тон їй озивався на оклик з містка вахтовий матрос. Виразно було чути важкий стугін парової машини, і тільки брязкіт ковша зі шлаком, що висипався за борт, переривав цю плетеницю приглушених звуків. Ганс ліг поруч мене й закурив перед сном сигару. Це, звичайно, схиляло погомоніти. Ганс мав заспокійливий, ніби шум моря, голос і запас оповідань, невичерпний, як саме море, — бо фах його був мандрувати по світу й збирати орхідеї, диких тварин та етнографічні пам’ятки для німецьких і американських замовців. Спалахувала й пригасала в присмерку жарина його сигари, речення лилося за реченням, і незабаром мене охопила дрімота. Орангутанг, розтривожений якимись снами про ліси й про волю, завив, мов грішна душа в чистилищі, й шалено заторсав прути клітки.

— Якби він зараз вийшов, від нас би мало що лишилося, — ліниво промовив Ганс. — Гарно кричить. Дивіться, я зараз спробую його вгамувати, коли він трохи затихне.

Крик на мить змовк, і з Гансових уст почулося зміїне сичання, таке природне, що я ледь не схопився. Протяглий звук, від якого хололо серце, поплив над палубою, і орангутанг кинув торгати прути. Він тремтів від нестямного жаху.

— Я його спинив, — сказав Ганс. — Мене навчили ця штука в Моґун Танджунзі, коли я ловив маленькі мавпочки для Берліна. Всі на світі бояться мавпочок, крім змії. Ось я й удаю змія проти мавпочка, і вона зовсім холоне. В його Космосі забагато Его. Це така натура у мавп. Ви спите, чи ви хочете послухати, і тоді я вам розкажу історія, така, що ви не повірите?

— Нема на світі такої історії, щоб я не повірив, — відповів я.

— Коли ви навчилися вірити, то вже