Читати книгу - "Смерть Верґілія"

прихисток її і непідвладна часу теперішність, і тому —

здійснений в ній закон,

її неминучість.

І вершилося все неминуче, неминучий був навіть пізнання шлях, де все, що є в душі й у світі, розчинялося до непізнанного безміру, до цілковитої чужости, розкраяної і розділеної. Та хіба не приховує ця неминучість, нагальна і невідпорна, й надію на нову буття гармонію, на немарність того, що сподіялось і що діється? Неминуче спливають картини і образи, неминуче підводять вони до реальности, все ближче і ближче! О, як близько уже праобраз, як близько одвічна реальність, на порозі якої стоїть він! Чи розірветься нарешті кришталевий покрівець небесних таїн? Чи відкриє ця ніч перед ним останній свій символ, перед ним, чиє око осліпнути має, коли вона розплющить своє? Він вдивлявся у зорі, чий двотисячолітній коловорот, що визначає долі й сам призначений долею, невдовзі мав завершитись, оберт за обертом волю долі довершуючи й сам несучи волю далі від батька до сина і далі, до поколінь наступних; і його вже вітала небесна реальність, розширяючись від видимого до невидимого, до повного кола знов подарованих знань, — вітала його звідтіля, від окраю на південному заході, знайомо і жахно вітав Скорпіон доленосний зі своїм загрозливо скорченим тілом, омитим потоком м’яким Молочного шляху; Андромеда схиляла голівку на крилате плече Пегаса, променилася непроминущість вітанням невидимим, а з позамежно-праотчої вічности, колишню могутність утративши, вітально киває всіма десятьма розпаленілими головами Дракон; він вдивлявся у цю кам’янисто-холодну високість, де кружляє шляхом своїм образ закону й де, окремо від нього, у мерехтінні похмурому кружляє і подих істини, яка вік до землі не спускається, а завжди тільки вгадується, подих істини з її незбагненною людині неминучістю, і ось він, споглядаючи образ її, вгадуючи образ її багатоликий з-поміж безлічі образів, відчував, як прокидається в ньому пізнання, відчував, що воно непідвладне випадку, відчував у марно очікуваному очікуванні силу свого пізнання, якій чуже нетерпіння, і був готовий до неминучого завершення у незавершеному. І десниця тоді, що тримала його, почала розтискатись і стала для нього захистом. А зі східного боку на міські крівлі прохолодним зеленуватим пилом сіялось місячне сяйво; знов нагадала про себе земна стихія. Бо хто промине першу браму жаху, той опиняється перед новою, ще більшою невідомістю, того охоплюють нові думи і роздуми, вони повертають його до власних реалій, до власних законів, непідвладних законам повернення, непідвладних одвічному плину, непідвладних його нетерплячому наслуханню; знову стоїть він випростаний, знову росте і тягнеться вгору, знаходячи шлях до себе, і тепер його барка — вже посушено весла — тихо пливе собі, ні на що не чекаючи, в подарованім часі, так ніби ось зараз причалить до берега, де чекає на нього остання, непідвладна випадку реальність;

бо той, хто поминув першу браму жаху,

вже на поріг реальности став,

де пізнання його, відкривши себе й, мовби уперше,

звернувшись до самого себе,

вже починає розуміти неминучість усесвіту й усього,

що діється в ньому, як неминучість власної душі;

бо хто цього зазнає,

того обійме цілісність буття,

обійме пречистая теперішність, одна-єдина для всесвіту і для людини,

душі її непроминуща сутність,

це завдяки їй ширяє душа на крилах неминучости,

ширяє над пащею страшної безодні ніщоти,

ширяє над людей сліпотою;

бо обіймає її своїм запитанням теперішність вічна —

теперішність вічна знання незнаючого, божественне передзнання людини;

знання незнаюче, бо все питає й питати мусить,

знаючи: воно самé — вже джерело запитань нових, небом

із передвіків людині дарованих і тільки їй,

дарованих як неминучість, найзаповітніша і людська,

задля неї

людина мусить знову і знову звертатися до пізнання й ненастанно

знову і знову запитання від нього чути;

стережеться людина відповіді, стережеться пізнання відповіді,

бо людина — ніщо без пізнання, бо пізнання — ніщо без людини,

обоє — ніщо одне без одного, стережуться обоє відповіді,

обоє в полоні небесної яви передзнання,

неосяжної яви запитання віщого,

яке ні земна відповідь, ані земного пізнання істина

повік не осягне, і все ж лише тут,

у стихії земній може дістати відповідь, має дістати відповідь,

набути земного втілення

як гри перемінної творення і перетворення світу,

перетворення реальности в істину, істини у реальність —

з веління, якому душа покоряється,

як неминучости;

бо душу, коли в ній запитання тужиться,

обіймає спасенна істини,

яка з волі пізнання, з волі запитання, з волі творіння,

тужачись поміж певністю знань і здатністю до пізнання,

прагне реальності,

тож душа

на поклик одвічних знань, на поклик того запитання віщого,

яке знає, що єдність буття твориться не випадково,

душа, покликана ще й здобувати знання в пізнанні

і нести знання це в життя,

душа, покликана пізнавати закон, випадковості непідвладний,

щомиті готова пуститись в дорогу,

готова в дорогу й пускається в пошуки власної суті,

пошуки сенсу і вищого сенсу свого існування,

у пізнанні закону випадковості непідвладних,

джерело і мета їхні, у сферах поєднані,

роблять людину людиною;

бо обіймає людину

віщий потяг душі до пізнання,

віщий потяг

до шукань і діянь, до волі, і думки, і мрії,

і відкрита людина безмежній невипадковості сущого,

цьому незмірному і неосяжному,

бронзово-ніжному, несказанно правдивому і реальному символу її власного «я»,

до якого вона повернутися хоче

і навік повертається,

і її обіймає теперішність власного символу,

щоб навіки їй стати реальністю;

бо людину тримає в обіймах

затяте її покликання,

затята упертість в’язня,

воля затята до свободи невгасної

і до пізнання невгасний потяг,

потяг такий незламний, що величчю

людина земну перевершує недосконалість,

сама себе переростаючи

в титанічній затятості роду людського;

далебі, людину тримає в обіймах обов’язок пізнавати,

і відмовитись від цього обов’язку ніщо її не примусить,

навіть сама неминуча помилка,

випадковість якої — просто ніщо

супроти невипадковости обов’язку;

бо хоч як міцно чоловіка пов’язують пута земної його недосконалости — тим більш чоловіка, що натужно чіпляється за підвіконня, натужно хапає ротом повітря, чоловіка недужого й смертю позначеного, — хоч доля й судила йому повсякчас розчарування (розчарування в малому й великому, повсякчас марні зусилля, безплідні в минулому, безнадійні в майбутньому) й хоч як розчарування підганяли його все вперед і вперед, від нетерплячки до нетерплячки, від невгамовности до невгамовности, і він мусив то втікати від смерти, то шукати її, то шукаючи творення, то від нього втікаючи, зацькований і зачарований, а тоді знову зацькований, долею гнаний від пізнання до пізнання, прогнаний з рідного краю, далі від скромної творчости, загнаний у багатогранність пізнання і далі — в поезію, і