Читати книгу - "Кав’ярня на розі"

Я поволі простувала стежкою. Спершу ноги ніби самі кудись мене вели. Думки мої були плутані й нечіткі, я воліла взагалі ні про що не думати. Важко було окреслити те, що я почувала в ту мить. Сум’яття? Розчарування? Чи, може, відчуття втрати? Так, мабуть, почуваються, коли втрачають сокровенні мрії, коли раптом виявляється, що якісь добрі прагнення і починання зазнають краху й стають цілком безглуздими… Найрозумніше було б повернутися й про все розпитати жінку, а не брести світ за очі. Та я не зважилася, і, напевне, правильно. Адже видно було, що жінка не бажала про це говорити. Очевидно, мій вчинок зачепив її, здався їй безглуздим і недоречним… А може, навіть завдав щемливого болю… Я згадала її криву посмішку, коли вона безсило зіперлась на одвірок і дивилася на мене своїм важким поглядом… Що відчуває людина, коли хтось невідомий приходить до її доньки, якої давно немає серед живих? Дивно, що та жінка нічого не спитала ні про мене, ні про Арсена… Отже, їй було нецікаво або й зовсім байдуже. Для неї це не мало вже ніякого значення, горе знесилило її. Тож їй простіше було лише вказати, де Ілона, ніж розповідати про це… І тут я згадала про колекціонера. Не потрібно йому нічого знати, вирішила. Хай думає про Ілону і вважає, що вона десь живе собі, що у неї все гаразд. І книжку доведеться повернути… Можливо, той зниклий напис і був своєрідним знаком, якого я не зуміла відчитати?..

Моє намагання втрутитись у чуже життя і щось змінити у ньому — абсолютно марне. Мабуть, не варто було цього робити. Взагалі не варто втручатися у чиєсь життя, ніколи! Хоча б тому, що воно тобі не належить і ти не маєш на це права. Але ж я хотіла як краще… Я прагнула повернути людям, хай навіть на мить, їхнє минуле, щось дороге, давно втрачене, й для них — дорогоцінне… Прагнула повернути колекціонерові відчуття сенсу… Та чи стали б ті двоє щасливішими? Чи, навпаки, нещаснішими? Мене долали непевність і сумніви…

Спочатку я навіть не помітила, як ноги мої повернули ліворуч від тих полів, що губилися невідомо де, і отямилася лише спинившись біля поіржавілої старої цвинтарної брами. Я не знала, навіщо сюди прийшла, бо в ту хвилю не могла приймати жодних рішень. А може, справді, сама того не усвідомлюючи, все-таки мусила знайти Ілону?

Я втрапила до старої частини цвинтаря. Запах мокрого ґрунту був тут іще густішій, аніж серед полів. Усе було поросле густим чагарником: напіврозвалені забуті гроби-горбки, що виступали над землею, волохаті від моху плити, похилені хрести, на яких подеколи вже неможливо було розібрати написи… І лише високі столітні дерева, що росли поміж тими могилами, здавалося, їх пам’ятали. Трохи далі кущі й дерева рідшали. Звідти вже видніли впорядковані ряди могил, там слід було й шукати. Схоже, доведеться немало поблукати, промайнула у мене думка. Адже я не знаю, коли не стало Ілони.

На поваленому дереві обік стежки, де розпочиналися нові поховання, я раптом помітила згорбленого чоловіка, що сидів і м’яв у руках капелюха. Я навіть зраділа. Може, він мені допоможе? Якщо він мешкає у цьому селі, то повинен знати хоча б приблизно… Я підійшла до нього і спинилася, мов заворожена, не вірячи власним очам. Зачувши мою присутність, чоловік озирнувся і вп’яв у мене свій погляд.

— Лідко? — запитав Арсен, теж вражений. — Що ти тут робиш?

— Ви… також приїхали до Ілони? — запитала я, не зовсім тямлячи, про що запитую.

Колекціонер сумно всміхнувся, немов сам до себе.

— Ага, приїхав.

Якийсь час ми мовчки дивилися один на одного, ніби все ще не вірили власним очам, не вірили у цю випадкову зустріч.

— Я так довго шукав її могилу… Вона померла п’ятнадцять років тому… Важко хворіла… — озвався Арсен. — Її мати мене не впізнала… Не хотіла навіть розмовляти… Здається, вона не зовсім при здоровому глузді.

Знову мовчанка. Колекціонерів погляд блукав десь аж по верхівках дерев чи, може, по застиглих важких хмарах, що дрімали на прояснілому після дощу небі. Я не наважувалася заговорити. Прислухалася до своїх відчуттів, вдихала запахи мокрої землі й листя, що на тлі мертвих хрестів та каміння здавався особливо живим, видихала спокій і смуток.

— Хочеш піти до її могили? — запитав Арсен, отямившись від задуми.

Я слухняно кивнула головою, і ми пішли стежкою. Колекціонер якось дуже постарів. Підняв комір плаща, запхнув капелюха під пахву, засунув руки до кишень і згорбився, наче ніс непосильний тягар. Тягар смутку і правди…

— Скажи, — заговорив він, порушивши мовчанку, — як ти тут опинилася? Ти знала про все? Це Роман тобі розповів?

— Ні, — відказала. — Я зовсім нічого не знала. Та й дядько нічого не знає. Я просто приїхала віддати Ілоні книжку і розповісти про вас. Ви були таким нерішучим, тож я вирішила що… Адже ви самі казали, що вона — єдина жінка, яка припала вам до вподоби. Я уявляла, що, почувши про вас, вона обов’язково подала б вам через мене звісточку, тоді ви б неодмінно з нею зустрілися… Мабуть, вам це здається наївним та безглуздим… А мені здавалося, що саме в тому й криється сенс, який ви шукали… Ви ж її кохали, правда? Я уявляла собі, що, наблизившись до свого минулого, ви врешті подолаєте у собі почуття провини, самотності й марноти, навіть якщо не будете разом, бо невідомо, як би склалася її доля, якби вона була живою… Але ж у коханні бути разом не завжди означає фізичну присутність поряд. Важливим є усвідомлення того, що ви разом…

— Дивно, — пробурмотів колекціонер. — Як усе дивно… Дівчинка намагається відкрити мені сенс… А яку книжку ти збиралася їй віддати?

— Ось цю, — промовила я, витягши із сумки Шекспірівські сонети.

Колекціонер рвучко спинився.

— Де ти її взяла?

— Поцупила у вашій бібліотеці, — зізналася я. — Але вона вже без вашого напису…

— Звісно, — зітхнув колекціонер, — бо то не та книжка.

— Не та книжка?

Арсен витяг із кишені свого пальта таку самісіньку книжку, як у мене, з блакитною обкладинкою.

— Ти забрала