Читати книгу - "Тяжкі часи"

— І йнакшого закону нема?

— Певне, що нема.

— То виходить, пане, — промовив Стівен, збліднувши і махнувши безнадійно рукою, — і тут сама каламуть. Скрізь сама каламуть без просвітку, і що швидше смерть прийде, то краще. (Пані Спарсіт знову вжахнув такий занепад побожності в простому народі).

— Ну-ну, чоловіче, не верзи дурниць про те, чого не тямиш, — сказав пан Горлодербі. — І не кажи, що закони нашої країни — сама каламуть, а то гляди, щоб тобі самому не стало каламутно. Закони складати — це тобі не перкаль ткати, отож знай свій верстат і не лізь куди тебе не прохано. Ти брав жінку не на забавку, не погратись та й покинути, а на щастя й на біду. Вийшло на біду — то що тут можна сказати? Так само могло вийти й на щастя.

— Каламуть, — знов промовив Стівен, хитаючи головою, і ступив до дверей. — Сама каламуть.

— Ну, то слухай, що я тобі скажу! — спинив його пан Горлодербі мов задля прощального напуття. — Ти своїми, сказав би я, безбожними балачками бач он як уразив цю пані, а вона ж природжена леді, як я тобі вже сказав, і вона сама, як я тобі ще не казав, зазнала в шлюбі втрати на десятки тисяч фунтів — десятки тисяч фунтів! — ще раз проказав він аж із насолодою. — Я знаю, ти досі завше був чоловік поміркований, але ниньки мені здається, і я тобі це у вічі скажу, що ти не на ту стежку звертаєш. Ти, видно, наслухався якихось зайшлих баламутів — їх же тепер скрізь повно, — але я тобі раджу по-доброму: краще покинь це діло. У мене, щоб ти знав, — пан Горлодербі напустив на себе вираз надзвичайної проникливості, — нюх не гірший, ніж у людей, а може, й кращий, ніж де в кого, бо мене ще змалечку в усе носом товкли. Отож я чую, що тут уже тхне черепаховим супом, дичиною та золотою ложкою. Так, так, чую! — вигукнув він, уперто, з хитрою міною киваючи головою. — Грім побий, чую!

Теж покивавши головою, але зовсім не так, і зітхнувши глибоко, Стівен мовив:

— Дякую вам, пане, і бувайте здорові.

І вийшов. А пан Горлодербі став перед власним портретом на стіні, самовдоволено втупився в нього і так надувся з пихи, що здавалося, наче ось-ось він лусне й заліпить портрета своїми клаптями. А пані Спарсіт усе трюхикала клусом, з ногою в стремені, на вигляд глибоко пригнічена зіпсутістю простого люду.

Розділ XII

БАБУСЯ

Старий Стівен зачинив за собою чорні двері з мідяною табличкою, обтер рукавом мідяну крапку, завваживши, що на ній відбилися його спітнілі пальці, двома білими приступками зійшов униз, перейшов вулицю, понуривши очі, й почвалав сумно геть. Коли нараз його торкнула за лікоть чиясь рука.

Не той був то доторк, що його Стівен так потребував тієї миті — доторк, що міг би вгамувати бурю в його душі, як колись піднесена правиця найвищої любові і всепрощення втишила розбурхані хвилі, — і все ж торкнула йото жіноча рука. Обернувшися, Стівен побачив стару жінку, високу й ще ставну, хоч і зморшкувату на виду. Вбрана вона була просто й дуже охайно, тільки черевики мала закаляні — видно, прийшла здалеку пішки. І її розгубленість серед незвичного міського гамору, і згорнена тепла хустка, перекинена через руку, й незграбна парасолька, і кошик, і новенькі рукавички, завеликі, з плюсклими кінчиками пальців — усе виказувало стару селянку, що, надівши свій немудрий святечний стрій, вибралася до Кокстауна з якоїсь надзвичайної нагоди. Кмітливий по-робітницькому Стівен Бездол завважив усе те з одного погляду і, аби краще розчути, що вона в нього питатиме, нахилив до неї своє уважне лице — як у багатьох його товаришів, що довгий час пильно працюють руками й зором серед стугону верстатів, воно мало завжди зосереджений вираз, як ото буває на обличчях у глухих людей.

— Вибачте, добродію, чи це не ви допіру вийшли з отієї-он кам’яниці? — спитала старенька, показуючи на дім пана Горлодербі. — Начебто ж ви, чи я, може, помилилася?

— Так, добродійко, це я був, — відповів Стівен.

— А ви… даруйте вже мені, старій бабі, що я так настиряюсь… ви самого хазяїна не бачили?

— Бачив, добродійко.

— Ну, а який він вам здався з себе? Ситий, рум’яний, бадьорий, веселий? — бабуся й сама випросталась та підвела голову, мов показуючи, який він має бути, і Стівенові нараз майнуло в думці, що він уже десь бачив цю стару і вона йому чогось не дуже припала до вподоби.

— О, якраз такий, як ви оце кажете, — запевнив Стівен, придивляючись до неї пильніше.

— І здоровий як грім? — допитувалась бабуся.

— Авжеж, — потвердив Стівен. — Саме їв і пив, аж за вухами лящало.

— Дякую вам, — сказала старенька, безмірно втішена, — дякую вам!

Ні, він напевне ніколи зроду її не бачив. І все ж у голові йому мрів якийсь непевний спогад, немовби отака чи подібна до неї бабуся не раз йому снилася.

Вона йшла поряд його, і Стівен, з чемності приладжуючись до її настрою, сказав: правда ж людно та гамірно в Кокстауні? На те вона відповіла: «Авжеж! Страх як гамірно!» Він тоді спитав: «Ви, я бачу, з села приїхали?» Бабуся потвердила:

— Атож! Парламентським, сьогодні вранці. За сорок миль приїхала вранішнім потягом, а вечірнім і вертатимусь. До станції з дому дев’ять миль пішки тюпала, і зі станції додому, як ніхто не трапиться дорогою, щоб підвіз, теж дев’ять миль пішки йтиму. Незле, як на мої літа, добродію, еге? — похвалилась балакучу стара, і очі їй аж заблищали гордо.

— Таки незле! Тільки, паніматко, дуже часто цього не робіть.

— Е, ні, ні. Раз на рік, — відповіла бабуся, хитаючи головою, — Але таки щороку. Наскладаю за рік грошенят, приїду, по вулицях погуляю та на панство надивлюся.

— Тільки надивитеся, та й усе? — спитав Стівен.

— О, з мене й того досить! — відмовила вона поважно й щиро. — Більше мені нічого й не треба. Я ж оце якраз стояла навпроти отої кам’яниці, — вона знов озирнулась на оселю пана Горлодербі, — дожидала, чи не вийде сам хазяїн. Та він цього року чогось забарився, і так я його