Читати книгу - "Фіаско"

«… Розповісти вам?

Професор згорнув руки на грудях.

— Кораблем до порту Бома, — почав він, опускаючись у крісло й приплющивши очі. — Річковим рейсовим суденцем до Бангала. Там починаються джунглі. Потім шість тижнів верхи — довше коні не витримують. Навіть мули гинуть. Сонна хвороба… Був там один старий шаман. Нфо Туабе, — вимовив це слово з французьким наголосом на останньому складі. — Я приїхав ловити метеликів. Але він показав мені дорогу…

Замовк на якусь хвилю. Розплющив очі.

— Ви знаєте, що це означає — «джунглі»? Звідки вам знати! Зелене, несамовите життя. Все тремтить, причаено ворушиться, в гущавині сила-силенна хижих тварин, небачені квіти — як вибухи барв, — сховані в липучому павутинні комахи, тисячі й тисячі ніким не класифікованих видів. Не те, що в нас, у Європі. Не треба й шукати. Вночі намет обсідають нічні метелики, завбільшки з долоню, набридливі, сліпі, вони сотнями падають у вогонь. Тіні ворушаться на полотні намету. Негри тремтять, вітер доносить зусібіч гуркіт. Згодом настає слабість, лихоманка. Якщо ви вже покидали коней — далі доведеться йти пішки. У мене була сироватка, хійін, германій — усе що хочеш. Нарешті одного дня — жодного ліку часу там немає — починаєш відчувати, що поділ на тижні й увесь календар якийсь несерйозний, штучний, а йти далі не можеш. Джунглі закінчуються. Ще одне негритянське село. Над самою річкою. Річка не позначена на карті, бо тричі на рік зникає в летючих пісках. Частина річища підземна. В селі кілька мазанок з випаленої сонцем глини й мулу. Там живе Нфо Туабе. Він не знає англійської, бо звідки йому знати. У мене було два перекладачі Перший перекладав мої слова говіркою узбережжя, а другий — з тієї говірки мовою бушменів. Над усім поясом джунглів, од шостого градуса широти, панує давня королівська династія. Нащадки єгиптян, як мені здається. Вищі і набагато культурніші за негрів з Центральної Африки. Нфо Туабе навіть накреслив мені карту, позначивши на ній кордони королівства. Я врятував його сина від сонної хвороби, власне, за це…

Не розплющуючи очей, професор поліз до внутрішньої кишені. Витяг з нотатника аркуш паперу, покреслений червоним чорнилом. На ньому звивалися поплутані лінії.

— Важко зорієнтуватися… Тут кінчаються джунглі, наче відрізані ножем. Це кордон королівства. Я спитав, що там далі. Нфо не хотів говорити про це проти ночі. Я мусив прийти вдень. Лише тоді, в тій своїй смердючій норі без вікон… ви собі не уявляєте, яка там задуха… він розповів мені, що далі живуть терміти. Білі сліпі терміти, які будують справжні міста, їхні володіння простягаються на довгі кілометри. Руді терміти воюють з білими. Приходять великою живою рікою через джунглі. Тоді слони втікають звідти цілими стадами, виламуючи в заростях широкі тунелі. Втікають тигри. Навіть змії. З птахів лишаються тільки стерв’ятники. Терміти йдуть по-різному: часом цілий місяць, удень і вночі, іржавим потоком. А коли щось трапляється на їхньому шляху — нищать. Вони доходять до краю джунглів, натрапляють на термітники, збудовані білими, і починається битва. Нфо Туабе бачив її раз у житті. Руді, перемігши варту білих, вдираються до міста. Ніколи не повертаються. Чому — ніхто не знає. Але наступного року джунглями продираються нові полчиська. Так було за його батька, діда і прадіда. Так було завжди. Грунт у місті білих термітів родючий. З давніх-давен негри намагалися використовувати його, пробували знищити вогнем термітники. Але щоразу програвали боротьбу. Посіви зникали. Люди ставили курені й огорожі з дерева. Терміти добиралися до тих халабуд підземними коридорами, точили дерево зсередини, й споруди зненацька падали від звичайного доторку. Люди пробували будувати з глини. Тоді замість термітів-робітників з’являлися терміти-солдати. Ось такі — він показав на стіл.

На стільниці лежало кілька рідкісних екземплярів гігантських термітів. Два-три воїни, велетенські й ніби скалічені створіння. Третину їхнього тулуба вкривав роговий панцер із забралом, що закінчувалося щелепами. Тонкі ніжки і черевце здавались нікчемними проти могутнього панцера.

— У цьому для вас нема нічого нового, чи не так? Нам відомо, що існують цілі території, де панують терміти. У Південній Америці… Вони мають два види солдатів, щось на зразок поліції й війська. Термітники сягають восьми метрів заввишки. Збудовані з піску та виділень — матеріалу твердішого від портлендського цементу. Ніяка сталь його не бере. Безокі, білі, м’які комахи, їхнє плем’я живе кільканадцять мільйонів років. Термітів досліджували Паккард, Шмельц… Ви розумієте? Я врятував шаманського сина, й взамін за це… Ох, то був мудрець… Знав, як віддячити білій людині по-царськи. Такий зовсім сивий, аж попелястий негр, обличчя — наче маска, закопчена димом. Він сказав мені так:

— Термітники тягнуться милями, вся рівнина вкрита ними. Як ліс, як мертвий ліс, один біля одного, скам’янілі велетенські стовбури — між ними важко Продертися. Грунт скрізь твердий, глухо гуде під ногами, встелений переплетеними товстими трубками. Це хідники, якими бігають терміти. Хідники — з того ж цементу, що й самі термітники. Занурюються глибоко під землю, знову виходять на поверхню, розгалужуються, перехрещуються, проникають усередину термітників, у хідниках є потовщення, де розминаються терміти. Там, у надрах міста, серед мільйонів скам’янілих гнізд, у яких вирує бурхливе життя, є один термітник, не схожий на інші. Невеликий, чорний і загнутий.

Нфо показав великим чорним пальцем, який вигляд у того термітника, і додав:

— Там міститься серце народу термітів. Більше нічого сказати не схотів.

— І ви йому повірили? — прошепотів слухач. Чорні очі професора пропікали його наскрізь.

— Я повернувся до Бома. Купив п’ятдесят кілограмів динаміту у фунтових брусках, такі, як використовують у шахтах. Купив кирки, лопати, кайла, заступи- все необхідне. Баки сірки, броньовані шланги, протигази, сітки — найкращі, які пощастило дістати. Каністри авіаційного бензину і цілий арсенал інсектицидних засобів, які тільки можна собі уявити. Потім найняв дванадцятеро носіїв і поїхав у джунглі.

Професор помовчав, тоді спитав:

— Ви знаєте про експеримент Колленгера? Вважалося, що це казка. Щоправда, він був не фахівцем, а лиш аматором. Колленгер розділив увесь термітник згори донизу сталевою пластиною так, що обидві половини зовсім не сполучалися одна з одною. Термітник був молодий, терміти його ще тільки споруджували. Через шість тижнів