Читати книгу - "Острів Скарбів"

Гуркіт гарматного пострілу урвав його мову. Ядро пролетіло поміж деревами і впало на пісок за сотню ярдів від того місця, де ми розмовляли. І ми кинулися врізнобіч.

Упродовж години острів здригався від гарматних вистрілів, ядра пролітали лісом, нищачи все на своєму шляху. Я ховався то тут, то там, але всюди мені здавалося, що ядра летять просто в мене. Потрохи до мене повернулася втрачена мужність. Та я ще не наважувався підійти до частоколу, бо біля нього ядра падали найчастіше. Обходячи частокіл зі сходу, нарешті я дійшов до дерев, які росли побіля берега.

Сонце щойно зайшло, морський бриз шумів у лісі, покриваючи брижами сірувату поверхню бухти. Відплив оголив широку смугу піщаної мілини. Я був у самому камзолі, і замерз — проти денної спеки повітря стало дуже холодним.

«Іспаньйола» все ще стояла на якорі. Над нею справді майорів «Веселий Роджер» — чорний піратський прапор із зображенням черепа. На борту спалахнув червонястий вогник, і лунка луна рознесла по острову звук останнього гарматного пострілу. Канонада скінчилася.

Я заліг у кущі і звідти спостерігав метушню після атаки. На березі, якраз навпроти частоколу, декілька чоловіків щось рубали сокирами. Потім я довідався, що це вони знищували наш човник. Далеко біля гирла ріки поміж деревами палало велике кострище. Між кострищем і кораблем безперестанку сновигала шлюпка. Матроси, які вранці були такими похмурими, тепер, веслуючи, кричали і сміялися, мов діти. Неважко було здогадатися, що це ром так їх розвеселив.

Нарешті я наважився підійти ближче до частоколу. Я був доволі далеко від нього, на низькій піщаній косі, яка замикала нашу бухту зі сходу, а після відпливу вона сягала аж Острова Скелета. Випроставшись, далі на косі я побачив самотню, досить велику білясту скелю. Я подумав, що то скеля, про яку згадував Бен Ґан, тож якщо мені знадобиться човен, я знатиму, де його взяти. Потім я пішов краєм лісу аж поки не дійшов до найдальшого від моря частоколу. Наші мене зустріли привітно і радісно.

Я розповів їм про свої пригоди і оглянув усе довкола. У цьому дерев'яному домі все було збудовано з необтесаних соснових полін — стіни, дах, долівка. У деяких місцях долівка мала підвищення приблизно на фут чи півтора. При вході був ґанок, а одразу за ним дзюркотів струмок. Вода стікала у штучний трохи незвичний для ока басейн: величезний чавунний корабельний казан із вибитим днищем, заритий у пісок (як казав капітан) «аж до ватерлінії». Всередині будинку майже нічого не було. Лише в одному куті лежала кам'яна плита для вогнища, а на ній — стара заржавіла залізна решітка у формі кошика.

Усі дерева на схилах гори, довкола якої ріс частокіл, було зрубано під це будівництво. Судячи з великої ділянки пнів, вони колись були чудовим лісом. Там, де було вирубано дерева, верхній шар ґрунту змили дощі, оголивши чистий пісок. Лише там, де струмок витікав із казана, був мох, папороть і низькорослий чагарник. Одразу за частоколом височів густий ліс. Це вважалося перешкодою для оборони. З боку суходолу ліс був виключно сосновим, а з боку моря — мішаний з вічнозеленими дубами.

Холодний морський бриз задував у всі щілини грубої споруди, застилаючи долівку дощем дрібного піску. Пісок був повсюди: він попадав нам в очі, у їжу, хрустів під зубами, і танцював у джерелі на дні котла, як крупа в киплячій воді. Витяжкою слугував квадратний отвір у даху. Перш ніж знайти дорогу до виходу, дим розповзався по всьому дому, змушуючи нас кашляти і плакати.

Ґрей, наш новий друг, сидів з перев'язаним обличчям, бо колишні союзники порізали йому щоку. А старий Том Редрут, досі не похований, застиглий, лежав біля стіни, прикритий британським прапором. Якби у нас була можливість сидіти склавши руки, ми б скоро занепали духом. Але капітан Смоллет умів знайти заняття для кожного. Він скликав усіх і розділив нас на дві групи. До однієї він призначив доктора, Рея і мене, а до іншої — сквайра, Гантера і Джойса. День був нелегкий, ми всі дуже стомилися, але капітан все одно двох послав у ліс по дрова, а інших двох — копати могилу для Редрута. Доктор виконував обов'язки кухаря, я вартового, а сам капітан підбадьорював усіх і всім допомагав.

Час від часу доктор підходив до дверей подихати повітрям і дати відпочити почервонілим від диму очам і перемовлявся зі мною кількома фразами.

— Цей Смоллет, — сказав він якось мені, — вартує навіть більше ніж я. Якщо я сам це визнав, то так воно і є, Джиме. — Трохи згодом він спочатку помовчав, потім повернув голову і пильно поглянув на мене.

— На цього Бена Ґана можна покластися? — запитав він.

— Не знаю, сер, — відповів я. — Я не певен, чи він сповна розуму.

— Якщо не певен, значить несповна, — сказав доктор. — Якщо людина три роки гризла нігті на безлюдному острові, Джиме, вона просто не може бути такою ж нормальною, як ти чи я. Так улаштовані люди. То ти кажеш, що він мріє про сир? — Так, сер, — відповів я.

— Гаразд, Джиме, — сказав він. — Дивися, як добре, коли хтось любить поласувати смачненьким. Напевно, ти бачив мою тютюнницю, але жодного разу не бачив, щоб я нюхав з неї тютюн. Бо у моїй тютюнниці лежить не тютюн, а шматочок пармезану — італійського сиру. Дуже ситного і поживного! Оцей сир ми віддамо Бенові Гану!

Перед вечерею ми поховали старого Тома у піску і постояли над могилою з непокритими головами.

Дров із лісу натягали чимало, але капітан все ж був невдоволений.

— Завтра ви працюватимете як годиться. — сказав він, похитуючи головою.

Повечерявши копченою свининою і випивши по склянці гарячого грогу, капітан, сквайр і доктор сіли радитися.

Та, вочевидь, ні до чого путнього не домовились. У нас було так мало провізії, що до прибуття підмоги ми могли б померти з голоду, або ж здатися на милість піратів. Вихід був один: вбити якомога більше цих розбійників, вбивати їх доти, поки вони не спустять свій чорний прапор або поки не вийдуть на «Іспаньйолі» у відкрите море, їх було дев'ятнадцятеро, а залишилося п'ятнадцятеро. До того ж двоє з них були поранені, а один, якого Трілоні підстрелив біля гармати, якщо й не помер, то важко поранений. Щоразу вступаючи з ними у бій, потрібно дуже берегти своїх людей