Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11"

У тому дзеркальці Лерумі й побачив, як Боркман нахилився над лантухами, тоді випростався, притулив пляшку шийкою до губів і задер голову. Лерумі підняв праву руку, даючи знак одній жінці в пірозі за бортом. Жінка нахилилася, щось узяла з дна піроги й кинула Лерумі. То був бойовий топірець — а власне, звичайна гонтарська сокирка, тільки насаджена на довгий саморобний держак із твердого дерева, чорний, лискучий, оздоблений примітивним візерунком з перламутру, а на кінці обмотаний кокосовим шнурком, щоб зручніше тримати в руці. Лезо топірця було нагострене, як бритва.

Нечутно перелетівши в повітрі до рук Лерумі, топірець за мить так само нечутно перелетів з його руки до руки гладкої тубілки з дитинчам, що стояла позаду помічника. Вона стисла держак обіруч, а дитинча вхопилось рученятами за неї.

Проте жінка ще вичікувала: Боркман стояв, задерши голову, і вона не могла рубонути так, щоб перетяти шийні хребці. Багато очей бачило, що над ним нависла смерть. Бачив усе й Джеррі, але нічого не розумів. Хоч який він був підозріливий до чорношкірих, але не міг сподіватися удару згори. Тамбі, що стояв біля рушниць на люку, теж усе побачиш і вхопив рушницю. Угледівши те, Лерумі засичав до жінки, щоб поквапилась.

Боркман, так само не усвідомлюючи, що це остання мить його життя, як не усвідомлював і першої своєї миті, підняв від губів пляшку й випростав голову. І відразу гостре лезо впало йому на потилицю. Що відчув чи подумав Боркман у той мент, коли мозок його відтято від тіла, і чи взагалі щось відчув чи подумав, — це таємниця, незбагненна для нас, живих. Бо ще жодна людина з перерубаним спинним мозком не сказала, не шепнула й слова про те, які ж були її відчуття чи враження в ту хвилину. Безвладно й спокійно, але так само швидко, як падав йому на шию топірець, мертвий Боркман осів на палубу. Не захитався, не гримнувся, а саме осів чи опав, як опадає порожній мішок або проколотий пухир. Пляшка випала з його руки на лантух із ямсом, не розбившись, і рештки віскі тихенько задзюрчали на палубу.

Усе сподіялося так швидко, що Боркманове тіло ще й не осіло зовсім на палубу, як уже Тамбі вистрелив у жінку, але схибив. Удруге вистрелити в неї він не встиг, бо вона, покинувши зброю, вхопила обома руками дитину, метнулась до борту, стрибнула через дріт і гепнулась у пірогу, що аж перевернулася під нею.

Умить заворушилися всі тубільці. З пірог обабіч судна злетів блискучий дощ топірців з оздобленими перламутром держаками. Чоловіки із Сомо, що були на палубі, хапали їх, а жінки падали й рачкували геть із бойовища. У ту саму мить, коли тубілка, що вбила Боркмана, стрибнула за борт, Лерумі нахилився підняти впущений нею топірець, і Джеррі, вже збагнувши, що ллється кров, роздер йому руку зубами. Лерумі випростався й заревів на весь голос, давши волю накопиченій за цілі місяці люті й ненависті до щеняти. А коли Джеррі кинувся до його литки, він з усієї сили копнув щеня під живіт.

Джеррі, підкинутий тим ударом, ще летів через колючий дріт, а з пірог хутко передавали на судно снайдерівські рушниці, коли Тамбі квапливо вистрелив удруге. І Лерумі, що не встиг іще поставити додолу ноги, якою копнув щеня, але вже знов нахилявся по топірець, дістав кулю просто в серце, похилився й осів безвладно на палубу, як щойно Боркман.

Ще Джеррі не впав у воду, як і для Тамбі пропала вся втіха з напрочуд вдалого пострілу, бо саме в ту мить, коли він натиснув на гашетку, гострий топірець розколов йому череп над потилицею, і яскрава картина обмитого морем, залитого сонцем тропічного краю навіки померкла в його очах. Так само швидко, майже одночасно загинула вся команда судна, і палуба обернулась на криваве побойовище.

Саме як лунали постріли снайдерів і весь гвалт смертельного бою, Джеррі виринув із води. Відразу через борт піроги простяг-лась чоловіча рука, вхопила його за в’язи й підняла. Джеррі гарчав і силкувався вкусити свого рятівника, та поймала його не так лють, як нестямна тривога за Шкіпера. Він-бо знав, хоч і несвідомо, що на «Еренджі» вдерлось те незбагненне найстрашніше лихо, яке інстинктом невиразно передчувають усі живі створіння, але тільки люди розуміють його і називають словом «смерть». Він бачив, як упав Боркман, а потім Лерумі. А тепер чув постріли, переможний рев та зойки жаху.

Безпорадний, піднятий за в’язи в повітря, він дзявкав, скавучав, задихався, кашляв, аж поки тубілець сердито жбурнув його на дно піроги. Джеррі враз схопився й вискочив на борт, а з нього, не тямлячи себе, відчайдушно стрибнув до «Еренджі».

Він не дістав фальшборту передніми лапами на який ярд і знову шубовснув у воду. Тоді виринув, шалено перебираючи лапами й захлинаючись солоною водою, бо без упину дзявкав, вищав, скавулів і поривався на судно до Шкіпера.

Та дванадцятирічний хлопець на іншій пірозі, що бачив усю ту сценку, повівся із щеням рішучіше: вдарив веслом по голові спершу плазом, тоді ребром. Темрява затопила маленький мозок, сповнений любові й тривоги, а чорношкірий хлопчак вихопив безвладне, нерухоме щеня з води й кинув у свою пірогу.

Тим часом, ще перше ніж Джеррі, підкинутий ногою Лерумі, впав у воду, ще як він летів через борт, унизу, в трюмі «Еренджі», Ван-Горн на якусь частку секунди, яскраву, мов спалах блискавки, побачив увіч власну смерть. Недарма старий Башті прожив довше за всіх своїх ще живих підданців і правив плем’ям мудріше за всіх ватажків від часів самого Сомо. Якби йому випало на землі щасливіше місце й час, із нього, може, вийшов би Олександр, або Наполеон, або смаглявий Камегамега [10]. Але й у своєму тісному світі, у своєму невеличкому царстві на завітряному узбережжі темного людожерського острова Малейти він грав приділену йому долею роль дуже добре, просто навдивовижу добре.

Так, з нього був чудовий лицедій! Спокійно й добродушно, неухильно дбаючи за своє ватажківське право, він усміхався до Ван-Горна, давав дозвіл молодим підданцям запродатись у трирічне рабство на плантаціях і визначав свою пайку із завдатку. Аора, його, сказати б, прем’єр-міністр