Читати книгу - "Мелодія кави у тональності кардамону"

— Тобі личить ця сукня, — ніби проміж іншим зауважив він. — Нема потреби приховувати себе так, як ти це робила раніше.

Зніяковівши, Анна не знайшлася з відповіддю. Здається, усе, що вона так старанно надягала на себе, викликає у Адама не так захоплення, як бажання якомога швидше це з неї зняти. Цікаво, а їй самій хочеться цього?

Вона кинула на нього швидкий погляд. Відповіді ще не знала.

Адам підійшов до столу, мовчки присів на лаву й, опершись ліктями на стільницю, замислено озирнув Анну з ніг до голови. Усе ж таки має вона у собі щось особливе. Щось таке, що хвилює і не дозволяє відволіктися від бажання переспати з нею. Щось у рухах, у погляді, у типі зовнішності. Щось аж надто чуттєве, збудливе, ледь не гріховне, проте все одно не позбавлене вишуканості та пікантності добропорядної панни… До біса всі ці дурні умовності. Доки можна чекати? Ці ніжки вже давно просяться, щоб їх розсунули.

Ніби вловивши зміст його думок, Анна кинула на Адама ще один розгублений погляд. Почувалася так, ніби на собі взагалі нічого не мала, і від того їй було так соромно, аж млосно. Тепер уже й не скажеш, що він не повинен дивитися на неї таким поглядом. Вона сама прийшла до нього, сама залишилася з ним наодинці, то чому ж не має дозволяти таких поглядів?

Тихенько зітхнувши, вона знов потай глянула на Адама. І таки саме це їй кортить категорично йому заборонити.

Вона підійшла до креденса і почала діставати з полички тарелі. Руки її зрадливо затремтіли, одна тарілка вислизнула з рук, глухо вдарилася об підлогу і розбилася на дрібні черепки.

Ще дужче зніяковівши, Анна нахилилася, щоб їх прибрати, і раптом відчула: Адам стоїть зовсім поряд. Серце її тьохнуло і полетіло кудись донизу. Вже передчувала, що зараз станеться, і мимоволі злякалася. Ні, нехай завтра чи післязавтра. Тільки не сьогодні. Тільки…

Різко випроставшись, вона спробувала відсторонитися, але Адам перехопив її руку і стиснув у своїй долоні.

— Усе… Досить мучити себе й мене… Ходімо.

Він загасив свічку, і для Анни реальний світ перестав існувати, перетворившись у нову, незнану досі реальність його рук та тіла.

Погано пам’ятала, як вони з Адамом дійшли до спальні, не пригадувала, як він відчинив двері і як вони опинилися всередині.

Вона взагалі мало що зрозуміла та запам’ятала, лише серце налякано завмерло у той момент, коли двері тихенько зачинилися і відсторонили їх від цілого світу.

Адам обережно торкнувся губами її скроні, кінчиками пальців провів по шиї, поцілував ніжну западинку між плечем та шиєю і почав розщіпати сукню.

Анна трохи глибше вдихнула повітря і злякано зіщулилася в передчутті того, що мало б статися вже за мить.

— Чого ж ти так сильно мене боїшся? Дівчинко ти моя нерозумна, — Адам витягнув шпильки з її зачіски і почав обережно перебирати волосся пальцями так, що врешті воно розсипалося по її плечах густою шовковою хвилею. — Бачиш, яка ти в мене гарна… Тобі не можна боятись… Прикро, якщо такій гарній панні все це не сподобається. Я буду обережним з тобою.

Він нахилився до її губ. Цілував дуже ніжно, ледь торкаючись, ніби й не цілував, а пестив губами і, лише коли відчув, що Анна припинила впиратися, посунувся трохи далі. Намагався не втрачати над собою контроль. Так довго чекав на неї, що зіпсувати все це поспіхом було б злочином.

Адам розвернув Анну плечима до себе, розшнурував корсет, відклав його вбік, і їй раптом розхотілося втікати. Усе саме так, як вона собі уявляла — нічого страшного або неприємного. Його руки такі теплі й такі ніжні, що аж млосно від доторку.

Адам продовжував неквапно роздягати її і, тихенько зітхнувши, Анна заплющила очі. Здається, відбувається саме те, що має відбуватися між чоловіком та жінкою. Так було сотні років до них, і так буде сотні років після них. Опиратися нема сенсу. Все одно рано чи пізно це б сталося.

Він знов поцілував її в губи, і враз перестало важити, хто вони і що з ними станеться потім. Не стало минулого чи майбутнього, лише реальність і мить сьогоднішньої ночі. Усе так просто і зрозуміло, що аж дивно, чому вона боялася цього раніше. Зараз понад усе на світі хотілося одного — забути саму себе й упокоритися бажанням коханого чоловіка. Коли Адам поклав її на ліжко, у ній не залишилося сумнівів чи сорому, лише поклик його тіла, доторк губ і шепіт напівбожевільних слів йому у відповідь. Була як не при пам’яті й не надто помічала, що саме Адам робить із нею. Коли ж він відкрив її для себе, не злякалася, лише мимоволі затамувала подих і сильніше заплющила очі…

Майже й не зрозуміла, як то з нею сталося. Різкий, майже ґвалтовний поштовх його тіла у ній — і раптом вона відчула біль, ніби короткий спалах світла, що на якусь частку секунди здивував, вразив, але не налякав, не приголомшив, лише повернув до дійсності. Мимоволі вперлася руками в груди Адаму, але він не зупинився, не відпустив — ще міцніше притиснув її до себе, і біль майже зник, упокорений іншими, сильнішими відчуттями.

Анна схлипнула і притиснулася чолом до його плеча. Адам щось прошепотів їй на вухо, але вона не розчула слів — біль і насолода, однаково незнані, переплівшись, підпорядковувалися чоловічому ритму та натиску, і врешті в ній не залишилося нічого, окрім бажання йти йому назустріч та робити те, чого вона ще жодного разу не робила і навіть сама не знала, що вміє все це робити. Від надлишку власних емоцій розплакалася і сама не помітила, що плаче.

У якийсь момент їй здалося, що вона не витримає довше. У ній обірветься натягнута до болю струна, і вона перестане існувати, розчинившись у гострому чутті насолоди, проте гарячі хвилі почали накочувати одна по одній, проникли в кожну клітинку тіла, затопили в останньому високому акорді і врешті, так само обережно, відступили, ніжно пестячи, виносячи на поверхню та залишаючи по собі відчуття розкошів і млосної втоми у кожній клітинці тіла.

Адам продовжував пестити її, і враз Анну охопило нове, незнане досі блаженство та німе захоплення ним. Вона заховала обличчя у