Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

«Секретар, секретарка», — подумала Таумі.

Щось її бентежило. Вона набрала номер свого нью-йоркського офісу.

— Що у нас новенького з учорашнього дня?

Новенькими були два запрошення на світські раути, одну виставку, дві прес-конференції американських кутюр’є, три прохання про інтерв’ю. Все як завше.

— Є ще один конверт із пишним вензелем і написом: «Відкрити тільки особисто міс Таумі Ремпбелл», — сказала секретарка. — Штамп якогось…

— Відкривай, — озвалася Таумі. — І прочитай. Від кого б не було.

Через якусь хвилину вона почула: «Магістр і Президент великого товариства захисту і дослідження культури Гаїті містер Джавіртан Тампереств’є має честь запросити свою велику землячку і родичку міс Таумі Ремпбелл на аудієнцію у товариство, аби повідомити дуже важливі дані про неї саму, її високе походження і древній рід, її родину, зокрема, достоповажну її матір Франселіну-Катрін і брата Ліонеля та його теперішнє місце перебування. Чекаємо в будь-який час за адресою…»

— Гаразд, — сказала Таумі. — Дякую, Мері.

Безумовно, вона знала, що походить із Гаїті, де колись і народилася. Але вона разом з мамою виїхала з якогось там маленького містечка на даному острові, коли їй було лише п’ять років. Таумі знала від матері, що батьком був англійський моряк Джонатан Томас Ремпбелл (от звідки таке англійське прізвище у гаїтянки), який, перш ніж опинитися в маленькому приморському містечку неподалік Порт-о-Пренса на острові Гаїті, багато встиг помандрувати світом.

— У нього був шрам біля вуха і два великих шрами там, де не всі могли й побачити, — розповіла якось мати у хвилини відвертості: тоді Таумі вже було одинадцять і жили вони у Ференстеді, тихому благополучному затишному містечку. — Ну, я тобі, так і бути, скажу де — на животі й на нозі, біля самого його чоловічого… (звісно, мати не церемонилася і вжила круте французьке слівце). Коханка його, казав, приревнувала й захотіла відрізати. Та тільки ножем пирнула.

— А на животі? — спитала тоді Таумі.

— О, на животі був довжелезний шрам. Ніж кишки зачепив, не знаю, як той гад і вижив…

Мама Франселіна була зла на Джонатана Ремпбелла, якому по-справжньому віддала не тільки тіло, а й душу. Таумі була єдиною його донькою. Джонатан сам був мулатом, ось чому в Таумі не чорний, а справді шоколадний колір шкіри. Ліонель… Ліонеля Таумі майже не пам’ятає. На момент їхнього відплиття у трюмі вутлого суденця, що перевозив нелегальних емігрантів, старшому брату виповнилося вісімнадцять. А може, й усі двадцять — мама точно не пам’ятала. Він був сином від першого чоловіка. Донька і син від другого померли маленькими. Ліонель вибрав долю, як і багато його ровесників із маленького таїтянського містечка, — наркотики, участь у молодіжних бандах. Ліонель кудись зник, зате з’явилися похмурі типи, котрі розповіли Франселіні Ремпбелл про фантастичні борги її сина за присвоєні ним наркотики. Вони погрожували розрізати її на шматки, а п’ятирічну Таумі зґвалтувати і теж розрізати та віддати собакам, якщо борг не буде повернуто або вона не скаже, де її синок сховав порошок. Отоді Франселіна й відважилася на нелегальну еміграцію…

Відверто кажучи, Таумі не надто цікавилася долею брата. Якщо ще відвертіше — зовсім не цікавилася. Більше того, вона воліла викреслити зі свого життя місце народження, своє походження і всім казала, що родом із Флориди. А якби ще довідалися, що брат у неї наркоман і бандит… Ото б взялися перемивати кісточки — газети і телеканали, учасники численних світських збіговиськ.

І раптом Таумі відчула, як щось стисло їй горло. Залоскотало там, наче хто всунув до рота пір’їну. З пам’яті виринуло, роздобуте невідомо чим: картина чи марево? Просто спогад? До їхньої вбогої оселі заходить невисокий міцний хлопець.

— Ти приніс цукерку? — питає його шоколадне дівчисько, маленьке зовсім дівча, котре звісило ноги з ліжка-лежанки, сяк-так прикритого якоюсь рядниною.

Хлопець хитає заперечливо головою, щось муркоче собі під ніс, а очі його сміються. Він засовує руку — велике чорне лапище — до лівої кишені. Таумі зачаровано слідкує за цією рукою, а омріяна цукерка — оп-ля! — з’являється у зовсім іншій, правій братовій руці.

Її власний сміх — далекий, мов тихий, за порогом не знати яких літ — дзвіночок. Вона тягнеться рукою (рученям) до цукерки.

— Заплющ очі, — велить брат.

— І розкрити рота? — питає заворожена Таумі.

— Ні, просто заплющ очі!

Вона слухняно заплющує. А рука мимоволі тягнеться до брата. І на тій руці вона несподівано відчуває щось живе і волохате. Скрикує і розплющує очі. З долоньки на лежанку зістрибує маленька біла мишка. Таумі спершу верещить, а потім кидається ту мишку ловити…

«Скільки ж йому років тепер?» — думає Таумі.

Таумі Ремпбелл, супермодель, суперзірка модельного бізнесу, одна з найбагатших жінок світу, власниця чотирьох маєтків, двох яхт, десяти супердорогих машин, кількох десятків і діамантів, і великих рахунків у банках. Володарка могутньої імперії її прихильників і просто рабів, готових за першим її покликом іти туди, куди накаже повелителька.

Чорна чи то шоколадна пантера.

У якому притулку, халупі чи хижці доживає свої дні, якщо ще живий, її брат?

— О, Ліонелю, — шепче далеко не сентиментальна свавільна пантера.

— Ти щось сказала? — питає Іветта.

— Ні, нічого.

Вона вирішує: мусить дізнатися про брата. Про матір. Хоча що можна дізнатися про матір, поховану у Ференстеді? Але дізнатися мусить. Тим більше, що там щось верзуть про якесь її начеб королівське походження. Гм, королівське походження. Це було б дуже доречно, якби у неї виявилася блакитна кров. Королева подіуму з королівської родини, чому б ні? Це додало б їй шарму і… І блиску, і благородства. Чорношкіра принцеса Таумі! Хоча звідки, з якої королівської родини вона могла б походити? Гаїті, здається, було іспанською, потім французькою колонією. Щось вона чула про бунт тамтешніх рабів, про те, що вони створили власне чорне королівство, з яким боровся сам Наполеон Бонапарт. Як би там не було, а нагода про щось нове дізнатися не зашкодить. Зрештою, завжди можна купити мовчання, якщо інформація виявиться не тією, що їй треба. Тим більше, ці новоявлені землячки, судячи з тону листа-запрошення, дуже навіть її поважають.

І Таумі вирішила, що таки навідається в те земляцтво. Чи то товариство. Завтра ж зранку або навіть і сьогодні. Вона любила сюрпризи. Любила загадки, гру, все, що робило життя не таким прісним, що дозволяло втекти від занудства буднів. Таумі любила несподіванки і феєрверки. Тим паче, що сама