Читати книгу - "Щоденник страченої"

— ...Мабуть, навіки завойованих жінок, як і навіки завойованих територій, і справді немає, — із лагідністю прирученого змія прошепотів, ніби просичав, чоловік, нахиляючись майже до самих моїх очей. Він нахилився іще нижче, так що мої уста подалися назустріч. Але чоловік тимчасом різко випростався і докінчив, очевидно, наперед заготовлену фразу:

— Я не зумів із цим змиритися.

Його незвично жорсткий, холодний погляд гіпнотизував і без того зневолене тіло. Нав'язлива думка про те, що ось-ось повинно щось трапитися, не давала можливості зосередитися чи бодай підвестися, щоб здобути кращу точку опори.

Та коли за мить чорний отвір пістолетного дула, що різко вигулькнув із паперового пакунка, втупився в груди — від несподіванки я зареготала. Мій страшний сміх перекочував з горла в піднебіння, як сльози, і нагадував, швидше, ридання. Одночасно я відчула, як шкіра під колінами вкрилася холодними нервовими дрижаками.

Краєм загальмованої свідомості встигла зафіксувати останню зрозумілу мені істину: це — неминуча смерть.

— Що ти робиш? — механічно звелася назустріч чи то чоловікові, чи його озброєній руці.

Далі — не пам'ятаю...

...КОЛИ Я ОПРИТОМНІЛА і розплющила очі, то перше, що побачила, — високу стелю брудно-білого кольору, а вже потім — тоненьку медсестру з натуральним білим волоссям, вибитим з-під шапочки, і широке — на всю стіну — незашторене вікно.

Медсестра, тихенько мугикаючи під ніс якусь нехитру мелодію, сортувала на столику склянки-банки, у вікно билася крильцями синичка, а стеля все ще погойдувалася під моїм помутнілим від тривалої неприсутності зором.

Я довго збиралася з думками, щоб згадати, де я і що зі мною, а коли залишки пам'яті нарешті повернули в той день, коли мені відкрився чорний отвір пістолетного дула, сказала голосно й ні до кого: — Я стріляла в себе сама.

Здивувалася й навіть перелякалася свого твердого, дещо видозміненого, як мені здалося, голосу не менше, аніж медсестра, в якої зненацька випала з рук пляшечка з ліками і закотилася під ліжко. Біловолоса бестія підбігла до мене, прихопивши з собою багато рук: вона одночасно мацала пульс, натягувала рукав для виміру тиску і засовувала під пахву термометр. Сестричка то усміхалася, то насуплювалася, і нарешті майже палко видихнула:

— Боже, як добре! Як добре, що ви заговорили!

— Я стріляла в себе сама, — навіщось повторила ні до кого, намагаючись помацати суцільно забинтовані груди й живіт.

— Сама... сама... - повторювала за мною сестричка, то приєднуючи, то від'єднуючи від рук якісь шнури й дротики. — Тут саме так усі й говорять. Буває іще не таке... Але не рухайтеся, будь ласка, я зараз покличу завідуючого... прошу вас, не рухайтеся. Ми так тут усі за вас спереживалися, що Боже милий!

...ЗАВІДУЮЧИЙ сказав, що одна куля, простреливши навиліт грудину, зашпорталася в грубому моєму светрі, а лікарі шукали її в бідному тілі, перепоровши й переколошмативши його, як перину. Другу кулю витягли одразу.

Коли згодом я думала над таким поворотом подій, навіть хотіла засміятися: зі мною завжди траплялося не так, як у решти людей. Заблудла у светрі куля — це, мабуть, таки щось новеньке для хірургічної практики.

Лікарям — можливість пропагувати унікальний випадок зі свого досвіду, мені — можливість роззирати безжально порубане тіло, втішаючись, що ця дурна куля не спровадила на той світ.

Але тепер ніщо не мало значення, окрім одного... І зранку до ночі, немов папуга, я твердила одне й те ж: «Я стріляла в себе сама».

Перейняті своїми справами лікарі кивали на знак згоди, метушливі сестри знизували плечима, а я продовжувала переконувати медперсонал у правдивості своєї версії з такою впертістю, ніби саме від них залежала міра покарання мого кривдника.

Я іще була достатньо слабою, щоб ясно збагнути всю складність ситуації, але не настільки, щоб не думати про подальшу судьбу чоловіка, якого я свідомо випробовувала впродовж багатьох років — і через те під час останньої зустрічі в нас виник конфлікт.

Мені здавалося, що саме такий поворот події, який закінчився кров'ю, — і є рятівним кругом для нього. Вся вина припадає на мене — тупо, ніби «Отче наш», подумки повторювала собі в довгі години самотніх роздумів і шукала, шукала якоїсь дії, яка би більш переконливо підтвердила її непорушність.

Але у штопор входять, мабуть, не тільки літаки, що терплять катастрофу. Людина здатна ввійти в не менший штопор у передчутті катастрофи внутрішньої, не пов'язаної з чинниками матеріального характеру. Отож, на її відвернення не спроможні вплинути люди.

Моє безпредметне думання нагадувало хаос первозданного світу: все одразу й нічого конкретного. Голова, яка почала сортувати інформацію, після нетривалої напруги здавалася мені баняком, в якому змішали солодке і квасне, солене і пряне. Безсилля і відчай знову оволодівали мною. І коли б хто запитав у ті хвилини, чого я хочу найбільше, не вагаючись, відповіла б: умерти. Та вмерти, не побачивши чоловіка, через якого зчинилася вся ця веремія, — було б несправедливо.

Перш, ніж умерти, я повинна була самотужки кинути йому рятівний жилет.

Тому дні мої минали то в роздумах, то в забутті.

Проте першого ж дня після тривалого небуття і, як мені сказали, клінічної смерті, я зімітувала короткочасне безпам'ятство. Навіщо? Все дуже просто: напередодні краєм вуха почула, що сьогодні мене нарешті провідає слідчий. Ось тут і знадобилося приспане в душі акторство. Кілька разів упродовж дня моя голова в істериці билася на подушці, а голос раз-по-раз повторював: «Я стріляла сама».

Не знаю, наскільки це справило враження на представника закону і чи було переконливо для лікарів. Та я про те не дбала.

Як з'ясувалося після першої розмови із слідчим, правоохоронці знали не тільки винуватця трагедії, оскільки після пострілів він сам викликав «швидку», але знали також, що саме він є власником зброї, якою намагався вкоротити мені життя... На жаль, співучасник чи, власне, підозрюваний, належав до людей озброєних не лише чоловічою силою і знанням законів, але й конкретною «береттою», що він, зрештою, й не приховував.

Щоправда, його під варту не взяли, але взяли підписку про невиїзд і заборонили спілкування зі мною. Слідчий був поблажливо-добрий. Він мені нагадував неприродно «турботливого» дізнавальника із гестапо, який піклувався про радистку Кет після пологів. Так ось цей слідчий під великим секретом розказав, що мені впродовж нетривалого часу зробили три щонайскладніші операції, оплату за які здійснював добре відомий мені чоловік. А чоловікові, мовляв, добрі люди порадили одружитися на мені — і зняти проблему,