Читати книгу - "Червоний"

— Правильно, — легко погодився я. — Не треба мене агітувати.

— Таких, як ти, слова не продеруть, — кивнув він. — Вас тільки наочна агітація переконає. Власне, для цього тебе сюди й привели.

Червоний хотів ще щось сказати, та я його перервав:

— Тож товариші вам не годяться. Ви всі тут — пани. То чим тобі тоді польські пани не догодили? Я читав твою справу, Червоний.

— Цікаво. Хотів би й я почитати... Що ж ти там вичитав? А, неважливо, — він знову пройшовся тісним приміщенням. — Я тобі скажу, чого там точно нема й не буде ніколи. Я, Середа, хоч за Польщі, хоч за німців, хоч за совітів кладу своє життя заради того, аби на нашій з тобою землі, лейтенанте, не було жодних окупантів. Зрозуміло сказано?

— Нехай поляки окупанти, це я ще розумію, — завівся я. — Німці — теж справедливо. Але чому ви проти радянської влади? Скільки мріяли про об’єднання України, більшовики визволили її від усіх, тепер країна в нас одна...

— ...А держави немає! — закінчив Червоний. — Слухай, з мене таки поганий агітатор чи політпрацівник. Не вмію красиво говорити. Бо ти сам мусиш зрозуміти колись очевидне: насправді ніхто Україну не визволяв! Ніхто й ніколи за останні триста років, це щонайменше! За Польщі нас саджали в тюрми й табори, коли ми хотіли своєї держави. Прийшли москалі — ми знову в тюрмах і таборах, бо Совіцькій Союз — не наша держава. Він убивав нас, мордував, морив голодом, морозив у Сибіру. Прийшли німці і на наші хліб-сіль відповіли так само тюрмами, таборами, розстрілами та шибеницями! — Тепер із бандерівського командира злетіла маска незворушності. — Та подумай тепер і сам собі дай відповідь, чому в совіцьких тюрмах і таборах, за комуністів, сидіти ліпше, ніж у польських чи німецьких. А заразом, товаришу Середа, скажи мені: чому, коли мордує та розстрілює НКВД — це благо, а коли те саме робили дефензива або гестапо — це зло.

— Державна безпека виявляє ворогів радянської влади...

— Правильно! Дефензива виявляла ворогів Пілсудського. Гестапо — ненависників Гітлера. Комуністи — тих, хто проти їхнього Сталіна! А методи, друже Михайле, однакові! Кров із нашого брата-українця вони всі випускають однаково. І нам однаково болить, хто б нас не катрупив: комуністи чи фашисти! Чому всякий, хто сюди, на нашу українську землю, приходить, не дає волю, а лише замінює іржавий колючий дріт на новенький? Де тут визволення, друже Михайле? Яке звільнення може бути, якщо конвой по периметру? Я бував на Заході, бував у Європі — останні табори там зникли, щойно американці та англійці зайняли належні їм після перемоги території. Там, де лишився контроль москалів, табори нікуди не поділися. Згоден, з мене таки справді злий агітатор. От самі факти — вони вперті. Подумай, Середа, добре подумай.

Червоний перевів дух, замовк, до нього поверталася вже звична мені незворушність. Та і я нічим не міг йому відповісти. Бо чи не вперше відчув, навіть проти своєї волі, всупереч здоровому глузду, котрий всотав зі шкільних підручників: а справді, чому наша влада, така гуманна й справедлива, раптом не може існувати без таборів, куди з року в рік пакує ворогів народу ешелонами, а вони, вороги, ніяк не переведуться...

І швидко прогнав від себе подалі ці крамольні думки. Навіть мотнув головою, наштовхнувшись на здивований погляд Данила Червоного. І запитав, аби подалі відійти від небезпечної для себе розмови:

— Може, радянська влада себе так захищає. Від таких, як ти, наприклад. Убивати шкільних вчителів... Знаєш, тут справді потрібна кров за кров.

— Отакої, — Червоний потер підборіддя. — Я все думав, як же ж перейти від слів до діла. Бо говорити про те, як совіти нищать наш народ, можна довго. Ну, тоді поговорімо про наші справи, Середа.

— У нас із тобою, Червоний, не може бути жодних справ.

— А ти не поспішай, лейтенанте. Бо саме про ту дівчину, вчительку, я й хочу тобі дещо розповісти. Заразом — про попередника твого, дільничного Задуру. Та про інші злочини, котрі від нашого імені чинять довкола перевдягнені агенти НКВД. Чи, як це тепер у вас називається — МГБ, одна холєра.

14

Можете не вірити мені.

Тим більше, що з того часу спливло понад тридцять років. Це тепер, озираючись на події, до яких я наблизився у своїй історії, легко казати: я, мовляв, так і знав, що бандерівський командир говоритиме про щось подібне. Але тоді, вночі, у лісовій криївці, почувши від Данила Червоного, що МГБ «працює» під бандерівців, справді не надто здивувався.

Складно пояснити хід моїх думок тоді... Після того як цілісінькі півгодини бандерівський командир поливав радянську владу брудом, роблячи її винною в усьому, крім хіба що всесвітнього потопу, мене аж ніяк не здивували ці його слова. Навіть не заперечив тоді, просто мовчки слухав. Ну, а Червоний, здається, не звернув уваги на мою мовчанку.

— Говоритиму, лейтенанте, коротко й по суті, — почав він. — Я — Остап, командир летючої групи Української повстанчої армії. Таких груп створено багато, і наше завдання — вести боротьбу з окупаційною адміністрацією, також — просвітницьку роботу серед українського населення, але головне — виявляти та ліквідовувати агентурно-бойові групи МГБ. Тому як командир я маю досить широкі повноваження, і головне з них — ухвалювати рішення та діяти самостійно, не чекаючи наказів. Координувати свої дії я можу лише відповідно до інформації, здобутої по лінії нашої служби безпеки. Наша агентура теж працює, вона є в совіцькій адміністрації, органах влади, в тому числі — в штабах МГБ. У це хоч ти готовий повірити?

— От у це, Червоний, я вірю повністю.

— Добре. Тоді ти точно не матимеш сумнівів щодо справжності ось цього документа. — Він узяв зі столу планшет, витягнув кілька складених удвоє аркушів, розгорнув: — Це — копія спеціального наказу для управлінь НКВД—МВД у західних областях України. Ось число, ось номер. Наказ стосується, читаємо, організації та результатів роботи спеціальних груп, створених для боротьби, як тут сказано, з оунівським бандитизмом. Знаєш,