Читати книгу - "Сині двері зліва"

— Ні, не хотів.

— Я вам повірила!

— Ну добре, хотів, — здався наш головний герой, — але просити вас про це не збирався.

— Так уже й не збиралися?

Насправді наш головний герой збирався, але не хотів. Себто не хотів саме звертатися. Натомість він відчував, як тремтять його ноги, як підкочує щось важке до паху, як бубонить у мозку одна-єдина фраза: Господи, я її хочу. Я її хочу. Я її хочу.

І вже не бачив він у Валі тієї покірності та слабкості, недокрів'я та витонченості, які здалися йому такими виразними у першу їхню зустріч. Над усім залишилась одна тільки фраза: я її хочу.

Від того нашому головному герою стало раптом настільки неприємно і совісно перед самим собою, що він так і не відповів на Валине майже риторичне, але питання, а лише опустив очі, від чого хибні висновки вигулькнули самі собою на поверхню виразної паузи.

Якби ж вона знала, чого він тут опинився. Якби вона знала!

— Добре! — раптово вигукнула Валентина Казимирівна, відшукуючи босою ногою капцю. — Ми зробимо так: післязавтра у нашій лікарні поетичний вечір. Ви приходите, слухаєте, коли читатиме наша головна — аплодуєте. Під час виступу Лідії Марківни або Василя Кириловича — невдоволено кривитесь і ховаєте очі. Ясно?

— Ясно.

— А потім читаєте самі.

— Читаю?… — злякався наш головний герой, чудово розуміючи, про що йдеться.

— Свої віршики читаєте, це незрозуміло?

— Але ж я не пишу… — скис наш головний герой.

— То напишіть. А потім, коли всі все прочитають і почнуть розливати спирт у склянки, я скажу, що ви також лікар. І вже тоді, якщо ви сподобаєтесь нашій головній… насправді, вона всього лише завідувач діагностичного відділення, але добре знає, як на кого впливати… так-от, якщо ви їй сподобаєтесь, вас візьмуть на «швидку». А тоді вже будете доводити власними кров'ю і потом, що ви варті чогось більшого, ніж просто робота на «швидкій», і можете бути повноправним лікарем, мати свій кабінет із ширмою, кушеткою та аптекарською шафкою. Ну, а якщо не сподобаєтеся… то вибачайте… — Валя підвелася з диванчика. — Все, буенос діас. А ти, Ваню, не напивайся!

— Так ми ж чайок!

— Я сказала.

Вона сказала і вийшла з кухні. Наостанок війнула коричним теплом та свіжим потом (щойно було «кров'ю і потом»… десь тре замінити), махнула грудьми і зникла у кімнатах.

— Характер, — виправдався Іван Іванович за дружину й невідомо звідки дістав пляшечку арманьяку. — Давай, за твоє здоров'я.

— Та я не…

— На сон грядущий — саме воно.

— Ну, хіба трошки…

Те, що наш головний герой ніколи не писав віршів, було не зовсім правдою. Писав, утім це було дуже давно і поросло вже високою соковитою травою, як, бува, поростали свого часу посічені козацькими шаблями татари в степах Таврії. Але готувати якийсь віршик до літературного вечора у лікарні — це вже був зовсім ідіотизм чи, вибачте на слові, пародія на… на… наш головний герой навіть не міг придумати, на що. Так чи інакше, він почувався вищим за весь цей балаган і рідку грибкову поросль на тілі суспільства. Він волів би, щоб його прийняли на роботу за його професійні якості, а не за аплодисменти їхній заввідділом чи то пак мімічні зведення Валиних рахунків із якимись там Василем Марковичем чи Лідією Кирилівною…

З цими думками він приймав душ, на щастя, сантехніка працювала справно. Сантехніка? Цей довгий день, цей безкінечно довгий день, який уже добігав кінця, минув майже без розмов з Ніколаєм, більше того, він минув у такій самотності, що тепер наш головний герой був би не проти поговорити хоч із самим дияволом, якщо той, звісно, вміє говорити. Ех, що то було за життя?

Насухо витершись рушником, наш головний герой заліз під ковдру й заплющив очі. Нехай мені присняться леви, подумав, або ні, краще Валя, передумав він. Така жінка, така жінка! Гонорова, зверхня, недоступна.

Не якась там дівчинка, що буде тобі у рота зазирати, не якесь там покірне звірятко, а справжня левиця!

Все ж таки нехай краще леви…

Життя прекрасне

Сонце, немов білий карлик з великими очима, зазирнуло до кімнати, і наш головний герой прокинувся. Сонце було скрізь. Яскраве до неможливості грудневе сонце. Воно осяювало всі закомірки у квартирі номер два на вулиці Чорновола, ЗО, де перебував наш головний герой уже не перший день. І навіть не другий.

З обважнілою головою він підвівся з дивана, підійшов до вікна й відчинив кватирку. З вулиці долинав гомін школярів, що поспішали за свої обмальовані непристойностями парти, і нерозбірливий гуркіт вантажівок. Поверхом вище трусили килимки.

На годиннику вже десять хвилин як було десять. Так довго наш головний герой спав хіба в останні дні армії.

«Які справи у мене сьогодні?» — задавав собі питання наш головний герой.

Враховуючи те, що писати віршик він відмовився, справ не було ніяких. Але кудись подітися йому хотілося страшенно. В його варіанті це означало — втекти з квартири. Наш головний герой боявся, що мстива рука Рити Львівни, мстива і довга, наче жердина, яка підпирає виноград або сливу, така довга, що тисячу разів могла б оперезати земну кулю по екватору… так-от, він боявся, що ця рука дістане його сьогодні, дістане і почне тероризувати, волочитиме його уздовж неприємних тем для розмови й теліпатиме у різні сторони, немов свиня ганчірку, а він тільки і встигатиме, як відбивати найболючіші з ударів, проте сотні дріб'язкових насмішок, немов шрапнельна начинка, вражатимуть його в різні незахищені місця.

Він снідав швидко. Снідав тим, що зміг знайти. Третій день він майже не їв, а якщо і їв, то всілякий непотріб, від якого шлунок не збирався бути в особливому гуморі. Чомусь пригадалися оладки карлиці Рими, і стало так сумно, так тужливо і безперспективно, що нашому головному герою захотілося до мами. Тепер йому було неважко зрозуміти Івана Івановича, який так прагнув дістатися до своєї матінки. Мабуть, таки вона дуже смачно готувала, напевно ж у неї була стерильна чистота, що не передбачала цього безкінечного балагану та ідіотизму, які чорним, немов негр уночі, смерчем кружляли навколо. І, безперечно ж, у неї були відсутні, як відсутнє серцебиття у триденного покійника, всі ці інтриги та підступи. Тож здавалось закономірним, що він, приємний та добродушний Іван Іванович, страждав уже не перший рік у цьому зміїному кодлі і просився до матінки…

Бідний, бідний Іван Іванович.

Десь об одинадцятій годині наш головний герой вирішив зателефонувати Ніколаю.