Читати книгу - "Замок"

– Пані господине, – застеріг К.

– Знаю, – сказала шинкарка. – Але мій чоловік не ставив таких запитань. Не знаю, кого можна вважати нещасною: мене тоді чи Фріду зараз. Фріда, яка мужньо покинула його, і я, по яку він більше не посилав. Напевно, це таки Фріда, хоча вона цього ще до кінця й не усвідомлює. А моє нещастя тоді цілком поглинуло мене, і я постійно питала себе, зрештою, досі не перестаю питати: чому так сталося? Кламм кликав мене тричі, а четвертий раз так ніколи й не настав! Що могло тоді хвилювати мене більше, ніж це? Про що ще я могла говорити зі своїм чоловіком, адже невдовзі після того ми одружилися? Удень у нас не було часу, ми отримали цей заїзд у жалюгідному стані і мусили довести тут усе до ладу, але вночі? Багато років наші нічні розмови стосувалися тільки Кламма і зміни його ставлення. А коли мій чоловік засинав упродовж цих розмов, я будила його, і ми продовжували.

– Якщо можна, – втрутився К. – Я б хотів поставити одне дуже неввічливе запитання.

Господиня промовчала.

– Отже, не можна питати, – сказав К. – Але й цього достатньо.

– Саме так, – підтвердила господиня. – Цього вам буде достатньо, особливо цього. Ви перекручуєте все, навіть мовчання, ви просто не вмієте інакше. Я дозволяю вам питати.

– Якщо я все перекручую, – сказав К., – можливо, я перекручую й моє питання, яке насправді не таке вже й неввічливе. Я хотів тільки запитати, як ви познайомилися зі своїм чоловіком і отримали у власність цей заїзд?

Шинкарка насупилася, але сказала цілком байдуже:

– Це дуже проста історія. Мій батько був ковалем, а Ганс, мій теперішній чоловік, служив конюхом в одного багатого селянина й часто приходив до мого батька. Це трапилося після мого останнього візиту до Кламма. Я відчувала себе дуже нещасною, хоча й безпідставно, бо поскаржитися не мала на що, все було чесно. Я більше не могла бачитися з Кламмом, але він сам так вирішив, а отже, так мало статися. Тільки причин я не розуміла, не могла збагнути. Хоча це все одно не давало мені права відчувати себе нещасною. Моє нещастя було безмежним, я не могла працювати й цілими днями сиділа в нашому садку. Там мене бачив Ганс і часом сідав поряд, я не скаржилася йому, але він знав, у чому справа, і часто плакав разом зімною, бо в нього добре серце. Одного разу повз нас проходив тодішній власник заїзду, в якого нещодавно померла дружина, та й сам він був уже достатньо старим чоловіком, тому збирався полишити справу. Він зупинився і запропонував нам заїзд на чинш, сказав, що довіряє нам і не вимагає ніяких грошей наперед, а чинш буде дуже низьким. Я не хотіла обтяжувати свого батька, все інше було мені байдуже, тому віддала руку Гансові, сподіваючись у новій роботі знайти забуття. Така історія.

Якусь мить було тихо, а потім К. сказав:

– Учинок тодішнього господаря був шляхетним, але необережним, чи були в нього особливі причини довіряти вам обом?

– Він добре знав Ганса, – сказала господиня. – Це був дядько Ганса.

– Тоді все зрозуміло, – промовив К. – Сім'я Ганса, отже, була зацікавлена у ваших стосунках?

– Можливо, – сказала господиня. – Я не знаю, ніколи цим не цікавилася.

– Але це мусило бути так, – сказав К., – якщо сім'я погодилася на таку велику жертву і віддала заїзд вам до рук без жодних гарантій.

– Це не було необережністю, як з'ясувалося згодом, – сказала господиня. – Я кинулася в роботу, і я була сильною, як справжня ковалева донька, мені не потрібні були ні служниці, ні наймити, я встигала в шинок і в стайню, на кухню і у двір, я так смачно готувала, що переманювала навіть гостей із «Панського двору». Ви ще не були в обід у нашій корчмі, не знаєте наших обідніх гостей, а тоді їх було ще більше, багатьох уже немає. Відтак ми не лише справно платили чинш, а й через кілька років змогли викупити все, і на сьогодні майже не маємо боргів. Іншим наслідком було те, що я себе при цьому знищила, у мене хворе серце, і я перетворилася на стару жінку. Ви, напевно, думаєте, що я набагато старша за Ганса, але насправді він молодший лише на два чи три роки, і вже ніколи не постаріє, бо його робота – курити люльку, слухати гостей, вибивати люльку і час від часу приносити пиво, – за такою роботою не старіють.

– Ваші досягнення гідні подиву, – сказав К. – У цьому немає сумніву, але ми говорили про час до вашого одруження. А на ту мить така коштовна жертва з боку сім'ї Ганса, чи, скажімо інакше, – такий великий ризик виглядав досить дивно. Адже вони віддали вам заїзд, чим майже примусили одружитися, і при цьому їм доводилося сподіватися лише на вашу неймовірну працездатність, про яку ще тоді ніхто не знав, та його бажання працювати, про відсутність якого їм, мабуть, було відомо.

– А, ви про це, – втомлено промовила господиня. – Я розумію, до чого ви ведете, але не маєте рації. Кламм не втручався у всі ці справи. Чому він мав би піклуватися про мене? Чи, правильніше: як міг би він опікуватися мною? Він нічого більше про мене не знав. Те, що він не посилав по мене, було знаком, що він мене забув. Якщо він не кличе, то цілком забуває. Я не хотіла говорити про це в присутності Фріди. Але тут не лише забуття. Це більше. Бо з тим, кого забуваєш, можна ще раз познайомитися. Але не з Кламмом. Якщо він не кличе, це означає, що він забув не лише минуле, а й майбутнє. Якщо я дуже постараюся, то зможу збагнути хід ваших думок, які виглядають беззмістовними тут, хоча, мабуть, десь далеко, звідки ви прийшли, вони й не позбавлені глузду. Можливо, ви дійдете у своїх роздумах і до інших дурниць. Наприклад, що Кламм спеціально дав мені Ганса за чоловіка, аби не виникало ніяких перешкод у разі, коли б йому захотілося знову покликати мене до себе. Більшого глупства годі й вигадати. Покажіть мені когось, хто міг би завадити, якби Кламм