Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

— А коли ні? — крикнула та сама жінка з дитиною.

— Тоді обійдемося й так, — сказав батько. — Сідер-Сіті — останнє селище. Мп підемо далі, дякуючи долі, що нарешті визволила нас від них. За два дні дороги досягнемо місцевості, де є трава й вода. Вони звуть ту околицю Гірськими луками. Там ніхто не живе. Там ми дамо нашій худобі спочити й підпастись, а потім рушимо в дорогу через пустелю. Може, нам ще пощастить запастися дичиною. У всякому разі ми їхатимемо вперед, поки буде хоч найменша змога, а тоді покинемо фургони, навантажимо, що можна, на нашу худобу й решту дороги здолаємо пішки. Годуватись будемо своєю худобою, коли вже до цього дійде. Краще в лахмітті дістатись до Каліфорнії, ніж покласти тут свої кістки, а це безперечно станеться, коли почнемо з ними заводитись.

Під кінець він ще раз порадив бути обережними в словах і вчинках, і всі розійшлися. Тієї ночі заснув я не скоро. Після випадку з мормоном я був такий збуджений, що не спав ще й тоді, коли батько заліз у фургон, востаннє обійшовши табір. Мати гадала, що я вже сплю, і запитала батька, чи, на його думку, мормони випустять нас мирно зі своєї землі. Батько відповів, що не сумнівається в цьому, якщо тільки ми не дамо приводу до сварки. Він саме скидав чобота й сидів боком до матері, але мені добре було видно його обличчя при світлі лойового недогарка, і я бачив, що у виразі його було далеко менше певності, ніж у голосі. Я заснув з гнітючою думкою про страшну долю, яка неначебто судилася нам, і в моїй дитячій уяві Брігем Янг мав вигляд страшної лиховісної істоти, справжнього сатани з рогами й хвостом…

Я отямився у своїй самотинній камері, пойнятий усе тими самими муками від пекельної сорочки. Як звичайно, біля мене стояли всі четверо — начальник Есертен, капітан Джемі, лікар Джексон і Ел Гачінс. Я змусив своє лице всміхнутись і напружився щосили, щоб не втратити контролю над собою від нестерпного болю, коли поновлявся кровообіг. Мені запропонували води й хліба. Води я випив, а від хліба відмовився й не став говорити. Я заплющив очі й намагався вернутись до зчеплених ланцюгами фургонів, але мені заважали мої відвідувачі, що голосно розмовляли наді мною.

Один уривок розмови мені мимоволі довелося вислухати.

— Так само, як учора, — сказав лікар Джексон. — Ніяких змін.

— Витримає й далі? — запитав начальник Есертен.

— Безперечно. Другу добу так само легко, як і першу. Він просто диво, справжнісіньке диво. Якби я не знав, Що це неможливо, то я сказав би, що він загіпнотизований.

— Я знаю, в чому його гіпноз, — пробурчав начальник в’язниці.— Це його клята сила волі. Закладаюся, що коли б він захотів, то пройшов би босий по розпеченому До червоного камінні, мов ті канакські жерці з південних морів.

Цим разом я, мабуть, слово «жерці» поніс із собою в темряву нового блукання в часі. Може, воно й пояснює все. Та скорше це був тільки випадковий збіг. У всякому разі, я опам’ятався на твердій кам’яній долівці. Я лежав горілиць, згорнувши руки так, що лікоть одної впирався в долоню другої. Ще не зовсім отямившись і не розплющуючи очей, я потер собі лікті й помітив, що на них грубі мозолі. Я не здивувався. Мозолі були давні, і я звик, що вони там.

Коли я, нарешті, розплющив очі, то побачив, що лежу в невеличкій печері, десь на три стопи заввишки й дванадцять завдовжки. В печері було нестерпуче парко. Усе моє тіло вкривав рясний піт, що час від часу зливався в маленькі струмочки. На мені не було ніякої одежі, крім брудної шматки на стегнах. Обпечена сонцем шкіра була червоно-бурого кольору, а тіло надзвичайно худе. Ця худорлявість збуджувала в мені щось подібне до гордощів, ніби це була хтозна-яка заслуга. Особливо я захоплювався своїми сухими ребрами, а самий вигляд глибоких впадин між ними наповнював моє серце урочистим захватом, або краще сказати — відчуттям святості.

На колінах були такі самі мозолі, як і на ліктях, і весь я був неймовірно брудний. Моя борода, видно, колись русява, тепер потемніла і, збившись в один жмут, закривала груди аж до пояса. Волосся на голові також було брудне і взялося ковтунами, що спадали на плечі. Окремі пасма звисали на очі й заважали дивитись. Часом я їх прогортав руками, а то більше визирав з-поміж них, наче дика звірина з хащів.

За вузеньким війстям до печери стояла стіна сліпучого сонячного світла. Я виліз надвір і, щоб завдати болю своєму тілу, простягся на маленькому гострому прискалкові, де найдужче пекло сонце. Те жахливе сонце мене просто смажило, але що більше я страждав, то більше тішився й думав, що запанував над своїм тілом і нехтую його потребами й скаргами. Гостре каміння піді мною здавалось мені не досить гострим, я терся об нього і роздирав собі шкіру в екстазі самоочищення.

Повітря неначе застигло від спеки. Деколи я поглядав на долину за кількасот стіп нижче від мене, де поволі протікала широка річка, але звідти не долітало сюди й найменшого подиху. Протилежний далекий берег був рівний і піщаний. Піски тяглись геть аж до обрію. Біля самої води купками росли пальми.

З мого боку річка вимила берег, і над водою здіймалися високі вивітрені кручі. Далі вподовж луковини із мого орлячого гнізда добре було видно чотири велетенські постаті, витесані з цілої скелі. Людина доходила їм лише до кісточок. Чотири велетні сиділи, поклавши на коліна свої майже зовсім уже знищені руки, і дивились на річку. Власне, дивилися тільки троє з них, бо від четвертого лишилася сама нижня половина тулуба по коліна й величезні руки, що лежали на них. Коло ніг цього останнього велетня притулився сміховинно маленький сфінкс, проте й він був вищий за мене.

Я зневажливо позирнув на витесані постаті і сплюнув. Я не знав, кого вони зображували, чи то забутих богів, чи то яких царів, що стерлися вже з людської пам’яті. Для мене вони були втілення людської пихи й марних земних поривань. А над усім цим, над луковиною річки, над її течією і далекими пісками здіймалося сліпуче, без єдиної хмаринки небо.

Минали години, а я все смажився на сонці. Часами, доволі надовго, я забувався вві сні або мріяв, поринав у