Читати книгу - "Лексикон таємних знань"

Двері були цілком відкриті, тому ще на ґанку відчувався кваскуватий запах дому, а в кімнаті найсуттєвішим був потік холодного терпкого повітря знадвору. Чоловік лежав недалеко від дверей, його навіть не переклали на якесь ліжко. На чорному грубому светрі було кілька дірок, а кров не розливалася, а накопичувалася у структурах светра, розповзлася цілим передом, що аж не виглядала плямою - таким міг бути відтінок волічки. Лиш на доторк светер був мокрим і холодним. Памва відчував таку безпорадність, що мало не плакав; свою тут присутність він міг тільки усвідом лювати, всього наче не було. Він дуже добре знав ці руки і рот; вони часто робили штучне дихання і внутрішньовенні ін’єкції - чоловікові ставало погано за певної погоди пере важно під кінець ночі. Він був після складної операції на серці, вже багато разів вони просиджували у цій кімнаті до ранку, не наважувалися залишити без нагляду. Памва далі не хотів знати, що сталося, йому було прикро і розпачливо - жодне із вкладених у це життя зусиль не передбачало такого кінця, всі старання виявилися не марними, а безпомічними. І найгірше те, що докладати зусилля - значить бути або ставати беззахисним.

До машини сіли ще хтось з патрулів і якась молода жінка - очевидно, родичка, але Памва її ніколи не бачив. Вони повільно виїжджали з неосвітлених і денеде перекопаних вуличок уздовж ріки. Памва мусив сидіти на підлозі. Через заднє вікно він побачив фари, а незабаром і силует поли валки на самому березі. Памва попросив зупинити авто бусик швидкої допомоги, вискочив на дорогу, сказавши лікарці, що через годину буде на їхній станції - він і так не потрібний протягом тої години, і побіг до ріки, до поливалки. Спочатку вуличкою, потім широким і рівним кам’янистим берегом. Біжучи, намацав у кишені багато каштанів - цілий день він підбирав нащось каштани у різних місцях - тепер вони випадали на каміння. Водій поливалки набирав з ріки воду. У тому місці, де був опущений шланґ, вода була ясно сіра, бо там закінчувалася тінь від цистерни і починалася довга смуга, просвічена місяцем. Памва вліз до кабіни, водій налив йому кави з термоса. Вся кава пересякла смаком корка.

Вони поїхали в бік Памвиного будинку. Памва завжди брав на чергування кілька магнітофонних касет, щоб слухати музику разом з водієм їхньої бриґади, чекаючи викликів. Тепер він вийняв одну і заклав її до магнітофона. Відразу ж почав співати Коен - це була та касета, котру мав залишити Анні, - там, де ключі. Памва хотів перемінити на іншу, але водій спинив руку, і вони прослухали цілий цикл послань до Постума.

У Памвиних вікнах світилося. Балкон освітлювався зсередини і виглядав, як фраґмент сцени, приготовленої до вистави. Памва пішов додому, а поливалка поїхала дуже повільно, ледь зволожуючи купи листя - якби намочити дорогу, то зробився б лід. У квартирі було тихо. Лампа включена лише у ліжку, в кухні лежали Аннині речі, залишилися непомиті горнятка - Анна завжди пила наступну порцію кави чи чаю зі свіжого горнятка і складала їх перед собою на столі. Памва став на драбинку і заглянув до ліжка. Анна спала. Була майже добре накрита, але зовсім гола. Памва ледве примусив себе не роздягнутися і хоч на кілька хвилин не лягти біля неї. Він був переконаний в тому, що тоді вже не встав би, крізь химерний напівсон пильнуючи двох речей: чи є Анна і чи не пора вставати.

Памва вимкнув лампу, поклав таки записану касету на подушку, вийшов на балкон і запалив цілу велику газету. Вогонь зробив несподівано багато світла - Памва перестав бачити те, що опинилося за освітленням; він уявив собі, як дивно виглядає така пляма здалека, коли не видно ні окремих будинків, ні балконів, ні вікон і стає неможливим пов’язувати вогонь з конкретними структурами. Поливалка під’їхала під сам балкон, Памва трохи опустився на вино граді, а потім зіскочив на бак. Вони дуже швидко доїхали до лікарні. Лише один раз мусили спинитися, бо просто по дорозі бігла велика зграя різних псів.

Памва взяв з дому досить багато горіхів; спеціально для того, щоб чимось зайняти свою бриґаду і не мусити розмовляти, грати в шахи або карти. Але вони ще не вернулися. Тим часом телефоністка прийняла виклик, Памва забрав адресу і вийшов аж до воріт, хвилюючись, що минають хвилини. Він хотів би бути тепер з Анною. Але бути в ній. Відчуваючи присутність - лише того себе, що в Анні, що сприймає її зсередини, і лиш тої Анни, що всередині, котру відчуває зсередини, відкинувши все інше. Він волів переживати рельєф, а не переміщення, монотонний доторк, а не якесь наростання.

Анна ж такого не визнавала. Вона мовчки вимагала переповнення, яке б межувало з надуживанням. Вона рисувала на своїм тілі складні схеми різнокольоровим чорнилом, за якими Памві слід було проходити по шкірі; витягувалася на фортепіано, сприймаючи внутрішніми органами вібрацію, особливо низьких октав; сповільнено нападала на Памву з палицею, якою він вправляв, і той мусив так само сповільнено оборонятися, придумувати якусь чудернацьку пластику навколо палиці; іноді висіли, тримаючись за перекладину, і давали собі раду без рук і без опори; брала до ліжка кошенят, обтиралася валеріановими краплями і цілком не соромилася того, що їх всіх разом досить багато; одного разу принесла величезний оберемок дуже пахучих квітів, порозставляла їх всюди, напхала до подушки - то було справді надзвичайно добре, але вони лиш випадково не померли. Памва згадав про ненаписану п’єсу. Подумав, що якби вміститися з Анною на фортепіано і ніяк її не стримувати, а самому стримувати звуки, то почув би справжній солористичний концерт (він, однак, не зміг би спровокувати Анну на таке, знаючи, що буде навмисно слухати).

Нарешті машина приїхала. Пройшло вже десять хвилин, Памва не дозволив навіть остаточно зупинитися - відчинив двері і заскочив, коли машина ще не стала. Всі дуже втомилися, але Памва проказав адресу з такими інто націями, що не допускали жодних вагань.

II

Памва ніколи не думав, що у нічному помешканні може бути стільки різних