Читати книгу - "Твори. Том 1"

Він не дав їй скінчити:

— А хто за це платитиме? Може, ти?

І вона знову довго міркувала, розв’язуючи це питання, нарешті сказала:

— Та ж батько подбає про цю дитину, і якщо він одружиться з Розаліею, то все влаштується.

Жюльєн нетерпляче й розлючено відповів:

— Батько!.. Батько!.. Чи ти його знаєш… батька?.. Ні? Правда? То що ж?..

Схвильована Жанна пожвавішала:

— Але він, звичайно, не покине дівчини. Він був би негідником. Ми дізнаємось, хто він, знайдемо його, і він повинен буде порозумітися з нами.

Жюльєн заспокоївся і знову заходив по кімнаті:

— Бачиш, моя люба, вона не хоче назвати імені цього чоловіка. Вона не признається ні тобі, ні мені… і нарешті, якщо він відмовиться від неї?.. Тим часом ми не можемо залишати у себе в домі якусь покритку з її байстрюком. Ти розумієш?

Але Жанна вперто повторювала:

— В такому разі цей чоловік негідник. Але нам все-таки треба дізнатися, хто він такий, і тоді він матиме діло з нами.

Жюльєн зовсім почервонів і роздратувався ще більше:

— Ну… а поки що?

Вона сама не знала, як розв’язати питання, і запитала його:

— Що ж ти пропонуєш?

Він зараз же висловив свою думку:

— О! По-моєму, це дуже просто. Я б дав їй трошки грошей і вирядив би її до дідька вкупі з її пискуном.

Але молода жінка обурилася:

— Ну, такого ніколи не буде! Дівчина — моя молочна сестра, ми росли разом з нею. Вона согрішила — тим гірше; але я не викину її геть, а коли треба буде, виховуватиму дитину сама.

— І матимемо добру славу, — скипів Жюльєн, — ми, з нашим іменем і нашими зв’язками! І скрізь почнуться розмови, що ми потураємо розпусті, що ми даємо притулок шльондрам, і порядні люди не захочуть більш переступити порога нашого дому. Чи розумієш ти, що кажеш? Ти зовсім збожеволіла.

— Я ніколи не дозволю викинути геть Розалію, — спокійно відповіла Жанна, — а коли ти не хочеш її залишити, то її візьме мама; треба за всяку ціну довідатися, хто батько дитини.

Тоді Жюльєн зовсім розлютився:

— Які вони тупоголові, ці жінки, з усіма своїми вигадками! — скрикнув він і вийшов, грюкнувши дверима.

Після полудня Жанна пішла до породіллі. Служниця, яку доглядала вдова Дантю, нерухомо лежала з розплющеними очима в своєму ліжку, а доглядальниця колихала на руках немовлятко.

Розалія, побачивши господиню, вся здригаючись від розпачу, заридала, закриваючи лице простиралом. Жанна хотіла було її поцілувати, але вона не давалася, ще більше загортаючись у простирало. Тоді доглядальниця, ступивши

до неї, розкрила її обличчя, і вона вже не опиралася, тільки тихо плакала.

В каміні тлів блідий вогник; було холодно; дитина плакала. Жанна не наважувалась говорити про немовля, боячись викликати новий приступ сліз; вона взяла служницю за руку, машинально повторюючи:

— Це нічого, це нічого.

Бідна дівчина крадькома позирала на доглядальницю, вся здригаючись, коли кричала дитина. Час від часу її стримуваний сум проривався в конвульсивних схлипуваннях, а сльози клекотіли в горлі.

Жанна ще раз поцілувала її й прошепотіла на вухо:

— Ми подбаємо про нього, моя люба.

Розалія знову заридала, і Жанна швидко вийшла.

Вона щодня приходила до неї, і щодня, побачивши свою господиню, служниця починала ридати.

Дитину віддали годувати сусідці.

А Жюльєн тим часом ледве розмовляв із дружиною, неначе затаїв проти неї злість за те, що вона не згодилась відіслати служницю. Якось він знов було завів про це розмову, але Жанна витягла з кишені листа баронеси, в якому та просила негайно прислати їй дівчину, якщо її не залишать у Пеплі. Жюльєн розлючено скрикнув:

— Твоя мати така сама божевільна, як і ти.

Але більше вже не наполягав.

Через два тижні породілля змогла вже стати й повернулась до своїх обов’язків.

Одного ранку Жанна посадовила її і, тримаючи за руки, пильно дивлячись на неї, сказала:

— Слухай, люба, розкажи мені все.

Розалія затремтіла, потім пробелькотіла:

— Що, пані?

— Від кого ця дитина?

Страшенний розпач знову охопив служницю, вона спробувала було звільнити руки, щоб сховати в них обличчя. Але Жанна, силоміць поцілувавши її, стала втішати її:

— Це нещастя, моя дорога, та що вдієш. Ти не встояла, але таке трапляється з багатьма. Коли батько дитини одружиться з тобою, про все зовсім забудуть, і ми зможемо його взяти в найми, щоб він був разом з тобою.

Розалія стогнала, неначе її мордували, і час від часу поривалась визволитися та втекти.

Жанна говорила далі:

— Я добре розумію, що тобі соромно, але ти сама

бачиш, що я не серджусь на тебе й розмовляю ласкаво. Коли ж я питаю в тебе ім’я цього чоловіка, то для твого ж добра: з того, як ти журишся, я бачу, що він покинув тебе, і хочу стати на перешкоді цьому. Жюльєн знайде його, і ми примусимо одружитися з тобою: і коли ви житимете вдвох коло нас, ми подбаємо, щоб ти з ним була щаслива.

Але Розалія різким рухом вирвала від Жанни свої руки і стрімголов утекла, як божевільна.

Увечері, під час обіду, Жанна сказала Жюльєнові:

— Я хотіла примусити Розалію назвати ім’я її спокусника, але нічого не добилася. Спробуй тепер ти розпитати, щоб ми могли одружити з нею того негідника.

Жюльєн раптом розсердився:

— А! Знаєш, я не хочу навіть чути про таке. Тобі забаглося залишити дівчину, ну, то й залишай, але не докучай мені із цим.

Здавалося, що після пологів Розалії він став ще більш дратівливим. Засвоїв звичку розмовляти з дружиною не інакше, як гримаючи на неї, начебто завпеди був чимось розлючений, тим часом як вона, навпаки, знижувала голос, говорила ласкаво, корилася, щоб уникнути суперечок: ночами тепер часто плакала в своєму лінску.

Незважаючи на свою постійну дратівливість, чоловік її згадав про любовні втіхи, забуті ним ще із часу повернення з подорожі, і рідко коли минало три ночі, щоб він не навідав спальні дружини.

Незабаром Розалія зовсім уже видужала і зробилася менш журливою, хоч, як і раніше, здавалася чимось переляканою, наче її переслідував якийсь невідомий страх.

І ще двічі втікала вона від Жанни, коли та знову спробувала її розпитувати.

Раптом і Жюльєн став привітнішим: і молода жінка знов віддалася своїм неясним сподіванням і навіть знов повеселішала, хоч і почувала часом незвичне нездужання, про яке вона нікому не говорила.

Відлиги все ще не було, майже п’ять тижнів над суцільним, твердим і блискучим сніговим покривалом простяглеся ясне небо, вдень — наче блакитний кришталь, вночі — все