Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

— Звідки ти дзвониш?

Це звучить як турбота, і так ним і сприймається, за що вона відчуває легенький укол сумління, ніби свідомо його ошукала, й у відповідь намагається зосередитись, покірно вислуховуючи, як він прийшов — вибрався нарешті — на свою трудновимовну кафедру, де досі числиться аспірантом, а шефа не застав, секретарка обіцяла, що той скоро буде, і він марно вбив майже годину, випивши з тою дурепою з півлітра кави, — тільки Адріян не каже «дурепою», бо він взагалі не каже про людей погано без зайвої на те потреби, і навіть коли така потреба аж пищить, обходиться характеристикою одного конкретного неподобства, не поширюючи її на персонажа в цілому, Дарина ж давно підозрює, що секретарка кафедри просто запала на Адріяна й користається кожною нагодою, аби влаштувати собі з ним приємний тет-а-тетик, здуріти можна, які тепер нахабнючі поробилися дівки!.. (Задля справедливости, правда, вона згадує, що доки не стала Дариною Гощинською, ведучою одного з національних телеканалів, їй теж траплялося самій проявляти ініціативу з чоловіками, котрі їй подобалися, але ця згадка така вже далека й туманна, що не зрівноважує…) Поки він говорить, вона машинально глипає на своє віддзеркалення в шибці (з мобілкою коло вуха): тепер це знову звичний екранний образ, тільки в дуже кепському освітленні.

Влада і Адріян — то ніби різні шухляди, паралельні канали в її свідомості: з Адріяном вони зустрілися, коли Влада була вже на Байковому. І жодної спокуси тепер подумки представляти їх одне одному — нова ера, нове літочислення. П.В. Після Влади. Ось так.

Артем — от хто знав Владу: Артем, від якого почалася для неї, Дарини, історія Довганівни (вона мельком осміхається, пригадавши собі підвальчик, у якому та історія почалася, і свою тодішню незручну позу…) — а потому, другою дією, з'явився Адріян. Артем тепер теж у минулому і навряд чи ще коли з'явиться на кону її життя — так, ніби призначену йому роль у цій п'єсі вже відіграв. На якусь частку секунди Дарині дурманно, обволікаюче паморочиться в голові, немов її хитнуло понад часом велетенською гойдалкою, «оглядове колесо» — так це називалося в парку її дитинства, і на самому вершечку, коли внизу аж до обрію відкривалася панорама, її завше млоїло, невже від страху опинитися віч-на-віч із цілим світом нараз?.. (У дитинстві така панорама здавалася цілим світом!) Щось незаконне мало бути в цьому огляді життя з «пташиного польоту», гейби з риштовання Вавилонської вежі, — щось, чого людині не дозволено, не дано витримати на довше, ніж на прослизаючий хвостик миті, — і тепер так само її веде юзом, як від короткого замикання, від блискавичного зчеплення перед уявним зором так розкиданих у часі, на нормальний, «знизу», погляд ніяк не пов'язаних між собою людей — в єдиний, осмислено виплетений сюжетний візерунок, у цілісну картину: в панораму! — точніше, в зблиск панорами, бо наступної миті картинка знов розсипається на друзки, Дарина тільки й вихоплює з неї, що ниточку від Артема — через Довганівну — до Адріяна, і лишається сидіти на краю стола з вичахаю-чим, як піт між лопаток, здогадом — ні, знаттям! — що такими ниточками пересновано ВСЕ довкола, — що й крізь неї, Дарину Гощинську, сотні їх, невидимих оку, струмить щохвилини в чиїсь життя, але розгледіти і втримати в собі той візерунок, який вони складають, — той ґрандіозний і запаморочливий, що од самого наближення до нього поймає млістю, — неможливо, неможливо вже бодай тому, що ці ниточки біжать поза краї твого обтятого зору, поза рямці твого життя, до трясці, якого ж короткого! — нанизуючи на себе людей, розділених уже не роками, не поколіннями, а — століттями і далі, куди вже не розгледиш: ця жива тканина виплітається з нас і крізь нас, тече, міниться, буруниться, і нема як, зі своїми жалюгідними кількадесятьма роками земного віку, підплигнути над нею, щоб угледіти згори її розметаний по безмежжю, і наскільки ж складніший за мапу зоряного неба, рисунок, — всі ми в часі тремось одне об одного, поняття про це не маючи, мертві, живі, ненароджені, і хтозна, скільки їх і в яких химерносплетіннях взаємин склалось на те, щоб я оце зараз сиділа, тримаючи в руці голос чоловіка, якого люблю, — і навіть того не розгледіти, чому я його люблю: чому саме його?..

— Альо? — обережненько термосить її той чоловік, відчувши на протилежному кінці розрідження уваги, перехід її, як сам би визначив, із твердого стану в плазмений. — Лялюся? Ти слухаєш?..

— Угу… Адю, ти не пам'ятаєш, у чому полягав онтологічний доказ Буття Божого?

Він чмихає — не тому, що запитання здалось йому кумедним, і не від несподіванки, а тому, що всяка несподіванка з її боку все ще справляє йому буйну втіху; цікаво, і як довго це триватиме?..

— Колись знав, не згадаю зараз… Або що?

— По-моєму, я його щойно відкрила.

Він сміється — голосно, щиро сміється зі своєї дотепної дівчинки, невтомної на вигадки. Тішиться, що вона в доброму гуморі.

— Я серйозно кажу. Розумієш, хтось мусить це все бачити — в цілості, з горішньої точки. Як на оглядовому колесі в парку. Тільки не тепер, не в цю хвилину, а взагалі…

Звучить винятково глупо; їй і самій здається, що вона давно вже не прорікала нічого дурнішого таким переконаним голосом — справді, наче школярка.

— Ой ти ж моя розумниця!..

Він згоден, він наперед згоден — з усім, що вона скаже. Аби тільки їй було добре. Аби тільки згода в сімействі, і мир, і тишина — порушувана хіба що її стогонами в спальні, на кінґ-сайзовому ліжку з арабським покривалом. Він любить, як вона стогне; «не зупиняти музику» — так це між ними зветься. На хвилинку Дарину огортає такий розпач, ніби її виштовхнули з космічного корабля у відкритий простір і перерізали пуповину: пустка, пустка і невагомість. Самота.

Адріян тимчасом підважує її думку з іншого боку, бере пінцетом і кладе кудись під мікроскоп на лабораторне шкельце — ще й притискає зверху до цілком уже