Читати книгу - "Щоденник Миколки Синицина"

Я спочатку забіг додому, щоб мама не турбувалась, а тоді помчав до Мишка — прикрашати нашу спільну ялинку.

Ялинка вже стояла посеред кімнати, і Мишко заклеював обідрані місця зеленим папером. Ми ще не закінчили прикрашати ялинку, як почали збиратися хлопці.

— Що ж ти, покликав на ялинку, а сам навіть не прикрасив її! — образились вони.

Ми стали розповідати про наші пригоди, а Мишко навіть прибрехав, ніби на нас напали у лісі вовки і ми від них сховалися на дерево. Хлопці не повірили і сміялися з нас. Мишко спочатку переконував їх, а тоді махнув рукою і сам сміявся. Мишкові мама й тато пішли зустрічати Новий рік до сусідів, а для нас мама приготувала великий круглий пиріг з варенням та інші різні смачні речі, щоб ми теж могли добре зустріти Новий рік.

Ми залишилися самі в кімнаті. Хлопці нікого не соромились і мало не на головах ходили. Ніколи я не чув такого галасу! А Мишко галасував найбільше за всіх. Ну, я-то розумів, чому він так розійшовся. Він старався, щоб хто-небудь із хлопців не згадав про бенгальські вогні, й вигадував щораз нові фокуси.

Потім ми запалили на ялинці різноколірні електричні лампочки, і тут раптом годинник почав відбивати дванадцяту годину.

— Ура! — вигукнув Мишко. — З Новим роком!

— Ура! — підхопили хлопці. — З Новим роком! Ур-а-а!

Мишко вже вважав, що все закінчилося благополучно, і загорлав:

— А тепер сідайте за стіл, хлопці, буде чай з пирогом!

— А бенгальські вогні де? — закричав хтось.

— Бенгальські вогні? — розгубився Мишко. — Вони ще не готові.

— Що ж ти, покликав на ялинку, казав, бенгальські вогні будуть… Це обман!

— Слово честі, хлопці, ніякого обману нема! Бенгальські вогні є, тільки вони ще сирі…

— Ану, покажи. Може, вони вже висохли. А може, ніяких бенгальських вогнів нема?

Мишко неохоче поліз на шафу й мало не впав звідти разом з ковбасками. Вони вже висохли й перетворились у тверді палички.

— Ну от! — загаласували хлопці. — Зовсім сухі! Що ти обдурюєш!

— Це тільки так здається, — виправдовувався Мишко. — Їм ще довго сохнути треба. Вони не горітимуть.

— А ось ми зараз подивимося! — загаласували хлопці.

Вони розхапали усі палички, загнули дротинки гачечками і розвішали їх на ялинці.

— Стривайте, хлопці, — волав Мишко, — треба спершу перевірити!

Але його ніхто не слухав.

Хлопці взяли сірники й підпалили всі бенгальські вогні відразу.

Тут почулося сичання, немов уся кімната наповнилася гадюками. Хлопці шарахнулися навсібіч. Раптом бенгальські вогні спалахнули, заблискотіли і розсипалися довкола вогненними бризками. Це був фейєрверк! Ні, який там фейєрверк — північне сяйво! Виверження вулкапа! Вся ялинка сяяла й сипала навколо сріблом. Ми стояли мов зачаровані й дивилися, дивилися.

Нарешті вогні догоріли, і вся кімната сповнилась якимось їдким, задушливим димом. Хлопці чхали, кашляли, терли руками очі. Ми всі юрбою кинулися в коридор, але дим з кімнати шугнув за нами. Тоді хлопці стали хапати свої пальта й шапки й розходитися.

— Хлопці, а чай з пирогом? — надривався Мишко.

Але ніхто не звертав на нього уваги. Хлопці кашляли, одягались і розходились. Мишко вчепився в мене, відняв мою шапку і закричав:

— Не йди хоч ти! Залишся хоч заради дружби! Будемо чай з пирогом пити!

Ми з Мишкам залишилися самі. Дим потроху розвіявся, але до кімнати однак не можна було ввійти. Тоді Мишко зав'язав рота мокрою хусткою, підбіг до пирога, схопив його і приніс на кухню.

Чайник уже закипів, і ми пили чай з пирогом. Пиріг був смачний, і варенням, тільки він все-таки пропах димом від бенгальських вогнів. Але це нічого. Ми з Мишком з'їли півпирога, а другу половину доїв Дружок.

ТУК-ТУК-ТУК

Ми втрьох — я, Мишко і Костик — приїхали до піонертабору на день раніше, ніж весь загін. У нас було завдання: прикрасити приміщення до приїзду дітей. Ми самі просили нашого вожатого Вітю послати нас уперед.

Нам дуже хотілося швидше в табір.

Вітя погодився і сам поїхав з нами. Коли ми приїхали, в будинку вже закінчували прибирати. Ми розвішали на стінах плакати, картини, які привезли з собою, потім нарізали з барвистого паперу прапорців, нанизали їх на шворочки і повісили під стелею. Тоді нарвали в полі квітів, наробили з них букетів і розставили на вікнах у банках з водою. Гарно вийшло!

Увечері вожатий Вітя поїхав назад до міста. Марія Максимівна, табірний сторож, яка жила поряд у маленькому будинку, сказала, щоб ми йшли ночувати до неї, але ми не схотіли. Мишко сказав, що ми нічого не боїмось і ночуватимемо самі в будинку. Марія Максимівна пішла, а ми наставили на подвір'ї самовар, сіли на ґаночку й відпочивали.

Хороше було в таборі! Коло самого будинку росла висока горобина, а вздовж паркана — величезні старі липи. На них безліч круглих воронячих гнізд.

Ворони кружляли над липами і голосно каркали. У повітрі гули хрущі. Вони метались у різні боки, налітали на стіни будинку й падали на землю. Мишко підбирав їх і складав у коробочку.

А потім сонечко сховалося за лісом, і хмари на небі спалахнули червоним полум'ям. Так гарно стало! Коли б у мене були фарби, я б одразу намалював картину: вгорі червоні хмари, а внизу наш самовар. А від самовара шугає дим прямо до хмар, як з пароплавної труби.

Потім хмари згасли і стали сірі, неначе гори. Все змінилося навкруги. Нам аж почало здаватися, ніби ми якимсь дивом потрапили в інші краї.

Самовар закипів. Ми перенесли його до кімнати, засвітили лампу й сіли пити чай. У вікно налетіли нічні метелики; вони кружляли навколо лампи, мовби танцювали. Все було якось незвичайно. Тихо так, тільки самовар на столі шумить. Ми сидимо і п'ємо чай, самі собі господарі.

Після чаю Мишко защепнув на гачок двері ще й мотузкою за ручку прив'язав.

— Щоб не залізли розбійники, — каже.

— Не бійся, — кажемо ми, — ніхто не залізе.

— Я не боюся. Так, про всяк випадок. І віконниці треба зачинити.

Ми посміялися з нього, але віконниці зачинили все-таки, про всяк випадок, і стали вкладатися спати. Зсунули троє ліжок докупи, щоб зручніше було розмовляти.

Мишко попросився усередину. Костик каже:

— Ти, либонь, хочеш, щоб розбійники спершу