Читати книгу - "Fata Morgana"

- Прокiп Кандзюба!

Як! ПрокIп Кандзюба? А цього за що? Його ж обрала громада?

Староста пояснив.

- Я по нього послав. Вiн зараз буде.

- Андрiй Волик! Ведiть!

- Волик… Андрiй… - прокотилось луною. - Тут… ось вiн…

- Ой, боже, що вiн вам винен! - кричала Маланка. - Не руште!

Її голос заглушило тонке, гостре i невгавуче скиглiння, подiбне до виття пiд ножем поросяти, i тiльки зрiдка його рвали окремi слова.

Тимчасом юрма двигтiла, кипiла i викидала з себе, як страва наверх шумовиння, суху, скуйовджену постать калiки.

- Йди… йди… ось вiн… ось тут. Не поможе.

Його штовхнули, i вiн впав на колiна перед Максимом, блiдий, пошарпаний весь, нiкчемний, як опудало з конопель, з своїм цурпалком замiсть руки.

- Змильтесь… люди… я нiчого не винен.

Вiн уклонився, торкнувшись чолом землi.

Максим поставив Андрiя на ноги.

- Хрестись.

Андрiй зараз покiрно пiднiс до лоба скалiчену руку.

- Бийте його.

Так вiн i впав. З ним покiнчили одразу.

I знов кривавим шляхом одтягли тiло в калюжу.

Але мусили кинуть, їх спинив галас. Юрма здригнулась од глухого стогнання жаху, од шуму пiднятих рук.

- Дивiться… он там… встає… вiн ще живий. Семен… Семен…

З води баюри пiднялася спина, як острiвець, на мить показалась рука, наче ловила повiтря, i знову впала. Ще два-три рухи, вагання - i довга фiгура розiгнулась поволi та захиталась на нетвердих ногах, як привид у чорнiй сiтцi стiкаючих вод. Великi Семеновi руки, мов клiщi рака, надаремно шукали, за що б схопитись.

- Вiн вийде!.. вiн зараз вийде з води!..

Тi, що тягли тiло Андрiя, скочили в воду i одним махом сокири поклали Семена назад у воду.

I знов жорстока тиша здушила серце у жменi, знову болюча жага кривавого слова розтягнула хвилю у вiчнiсть. Чия тепер черга? Кого покличе смерть? Кожне нове наймення давало iншим змогу передихнути коротку хвилину пiльги.

Однак напружену тишу нiщо не порушало. Пiдпара пошепки радивсь з Максимом, i тiльки за плечима у юрми билось i розривалось голосiння Маланки та плач жiночий.

Раптом все стрепенулось. Юрма зiтхнула великими грудьми i паче брижi пробiгли по нiй, як по водi.

- Ведуть! Прокiп iде!

Прокiп пiдходив спокiйний i дiловитий, як завжди. Так само, як завжди, охайно лежала на ньому одежа, так само поважнi були його рухи i неймовiрним здавалось, що ся людина iде на смерть. От зараз пiдiйде, стане, вийме з кишенi заяложений зшиток i прочитає громадi, скiльки зорав, засiяв та що продав. Iнакше не може бути.

Всi очi вп'ялися в нього, а вiн спокiйно все наближався.

Пiд ноги йому попалась пляма свiжої кровi. Вiн завагався на мить, наче боявся ступити на криваву дорогу, поблiд на виду i пiдняв очi. Вони спинились на рушницях, вилах, сокирах, на Пiдпарi i купцi людей, що вже стояли напоготовi. Вiн зрозумiв. Однак привiтався.

Пiдпара махнув до нього острiшками брiв.

- Чому сам не прийшов? Ще посилати по тебе… Готуйся. Даси одвIт перед богом.

- Хiба ти пiп? Я дам одвiт громадi. Вона настановляла мене.

- Пiзно вже, братiку. Зараз помреш.

- За вiщо?

- Нiколи розмовляти з тобою. Сам знаєш. Швидше кажи, що маєш.

- Громада так присудила?

- Громада.

Прокiп глянув навколо. Бiля Пiдпари стояли Олекса Безик, Iван Короткий, Олександр Дейнека, дядько Панас. Все однодумцi.

- I ви про мене? Що я зробив?

Вони мовчали.

Рятунку не було.

Дядько Панас торкнув його в плече.

- Може, покликать Марiю?

Прокiп безнадiйно махнув рукою.

- Покличте.

Вона ледве протиснулась крiзь натовп - в новому цупкому кожусi, яким загортала дитину, i зараз уклякла на обидва колiна на мокру од кровi землю.

- Помилуйте нас, пане старосто, i ви, чесна громадо… Коли б його не обрали, вiн би в тому не був.

Вона кланялась низько, разом з дитиною, в один i в другий бiк.

- Годi, Марiє… вставай… - спиняв її Прокiп. - Слухай, Марiє…

I на хвилину замовк. Забув усе вiдразу.

- Слухай, Марiє… ось що… коня продайте… нащо вiн вам…

- Ой, боже, - голосила Марiя.

- Мовчи. З тих грошей оддай десятку Пилипу, що я позичив… хлiб, як змолотиш, не продавай, щоб була своя мука… Мою одежу лиши для сина, як виросте - зносить.

- Швидше там! - наглив Пiдпара.

- Ой, - голосила Марiя.

- Кланяйся мамi… нехай простять… та й вже. I ти прости…

Вiн тричi, як перед говiнням, поцiлувався з нею, приклав холоднi губи до чола дитини.

- Готовий? - питав Максим.

- Ще маю грошi громадськi… ключi.

Вiн полiз у халяву i витяг звiдти ганчiрку.

- Полiчiть… Тридцять вiсiм рублiв i дванадцять копiйок. - Потому згадав:

- Ще двi копiйки.

I вийняв з кишенi разом з ключами.

Максим забрав.

- Ще маєш що?

- Дозвольте скинуть жупан.

Вiн розщiбнувся i лишився в однiй сорочцi.

Круг нього з спiвчуттям гомонiли:

- Добрий жупан.

- Шкода було б, якби умазався в кров.

Пiдпара набивав ще рушницю, решта чекали готовi.

- Стiйте, - спинив їх Панас Кандзюба: - я сам. - Вiн все ще бiля Прокопа тупав.

- Крiпись, синашу. Служив досi громадi, послужи ще востаннє. Страшно нам… вiйсько iде… не всiм бути в одвiтi… тобi заплатить бог… Перехрестись.

Прокiп перехрестився.

Марiя все голосила i рвала на собi кожух. ЇЇ одтягли мiж люди.

- Прощайся, синашу…

ПрокIп вклонився на чотири угли.

- Простiть мене, люди… Може, кому чим завинив… Прощайте…

- Хай бог простить… Прощай i нам…

Панас Кандзюба знову торкнувся небожа.

- Куди тобi стрiляти?

Прокiп втупив у нього вже мертвi очi. Подумав.

- Стрiляйте в рот.

Бiлий, як сорочка на ньому, вiн намагався розтулить рота, але не мiг. Спiднi щелепи тряслись в нього, твердi i нерухомi, як дерев'янi.

Панас приклав рушницю мало не до обличчя i бахнув.

А в одповiдь на пострiл лице плюнуло цiвкою кровi i обiлляло Панасовi руки i груди.

Прокiп впав на колiна. Пiдпара добив його ззаду.

Народ п'янiв од запаху кровi, хрипiння смертi, порохового диму. А Гуща? А Хома Гудзь? А Iван Редька? Як! Вiн ще живий?

Однак нi Хоми, нi Гущi не було. Вони десь щезли.

Пiдпара найшов охочих i послав їх шукати.

Тих, що намагалися потай втекти за спинами юрми, забрали на зборню. Звiдти їх випускали поодинцi мiж два ряди i брали в вогнi, або у кiлля. Так згинули Редька молодший iз братом та Сава Гурчин, останнiй за те лиш, що побив вiкна колись в Гаврила, тестя Пiдпари.

Трупи мокли в баюрi, наче коноплi, i червонили воду, а над