Читати книгу - "Поклоніння ящірці"

П’ятниця.

Оранжевий колір.

Розділ 9.

1.

Все навколо чорно-біле.

Субота.

Повітря стало вогким і гарячим. Прокинувся близько сьомої і від того, що все зробилося чорно-білим, я періодично втрачав почуття реальності. Як у старому кіно. За дверима хати кольорів забракло теж — біс його розбере, що трапилося. Зрештою... так навіть краще. Було б у стократ гірше, якби барви стали вбивчо-яскравими. До обіду я б уже кричав на все горло.

Вони там, усі вони, подумав я. Фєдя та його друганчики, Гладкий Хіппі й Дзвінка. Живіт зрадливо нив, як перед страшенно важким і відповідальним іспитом.

Десь поза горами, затемненими хмарами, чулися погримування бурі. За кольори судити важко, мабуть, класична передгрозова сірість. Самі знаєте, як воно — у горах.

2.

Близько обіду заскочив Хіппі — приніс пістолета. Останній мені не сподобався: дуже важкий, липкий і смердить якоюсь мастикою. Надто вже недвозначна його ціль. Та й вигляд не вселяє оптимізму (зрештою, тут ще як подивитись...). Хіппі зізнався, що забоявся простувати центром, а тому йшов до мене обхідною дорогою, тою, що веде на цвинтар. Сказав, що здибаємося близько п’ятої.

Хмарова плівка на чорно-білому небі загусала, немов сіра старка на молоці, вона спускалася все нижче, вкриваючи собою гори. З’явилося непереборне бажання сісти отак на ґанок, запаривши доброго чаю, попивати собі з надтріснутого горняти, почитувати книжку й очікувати грози... А там, диви, прийде і Дзвінка, будемо чекати на грозу удвох. Хто ж не любить сидіти на порозі з коханою, чекаючи на грозу — перфектну нагоду сховатися в хаті на веранді, цілуватися й кохатися під блискавиці. Не піду я на свято... зачекаю на Дзвінку... чай... книжка... Дзвінка...

Я гірко посміхнувся, розуміючи незбутність власних мрій. Добре, що ніхто не бачив цієї посмішки. Я знав: так посміхаються дорослі. Вона не віщувала нічого доброго. Люди з такою посмішкою відрізають псам хвости, вибивають немічним із рук милиці, розсипають назбираний дитиною-жебраком дріб’язок, а потім пускають собі кулю в рота. Я знав ту посмішку як облуплену.

Говорячи начистоту, у нас не було можливостей відступати. Знаєте, мене вже трафило те, що я боюся вийти в місто. Боюся, що мене поб’ють ті вар’яти. Боюся, що якогось дня Гладкого Хіппі може не виявитись поруч із Дзвінкою...

Бо якщо не ми Фєдю, то Фєдя нас. Дилему сформульовано, шановні Високі Сторони.

Я читав, чекаючи та чіхраючи руки.

3.

Пістолет я запхав за пояс джинсів, під сіру блюзку без рукавів (ту, що з химерними мандалами). Потерті “ранґлєри” заправив у шкіряні “мертензи”, зашнуровані мало не до середини гомілки. Підперезався грубим шкіряним ременем із важкою сталевою бляхою: взагалі-то в ремені потреби не було, але він краще притискав до тіла зброю. А, крім того, у скрутну хвилину цілком реально проламати бляхою чиєсь низьке чоло. Я всією душею сподівався, що до цього не дійде, що ніхто не принесе металевих прутів, не прихопить оберемок київ із набитими в них цвяхами. Сподівався, у них вистачить розуму не робити такого... а мені не доведеться копати когось у лице обкованим носаком саперного черевика. Усім серцем, усією душею я надіявся, що мене не спровокують на такі дії.

Із площі вже линули звуки музики та чийсь п’яненький голос, продубльований мікрофоном. Забава починається, тож

прийдімо й поклонімося Ящірці.

4.

— ... з піснею “Ноу проблєм”! Вітайте його! Левко Дурко! — чоловік із пишними вусами тупцявся на одному місці, бо нога саме заплуталась у мікрофонному кублі дротів. Нарешті він передав мікрофон весело всміхненому, однак дещо розгубленому Левкові Дуркові.

Публіка вже балділа. Входила в раж. А я от відчував страшне напруження. То гарячково вишуковував у натовпі Гладкого Хіппі, то, з надією, — Дзвінку, то, з переляком у животі, — Фєдю. Руків’я різало в живіт.

Раптом із натовпу замахала чиясь рука. Дзвінка, а поруч неї Хіппі. Вони примостились у найдальшому куті площі, поблизу невеличкого муру, викладеного річковим каменем. За муром була трав’яниста галявина із клюмбами й розлогими, щедрими на тінь деревами. Бордюр виявився вельми зручним для сидіння, і бабці, котрі продають молоко, успішно з цього користали.

— Ну як? Ти їх бачив? — тихенько поцікавився Хіппі.

Я заперечливо похитав головою.

— Вони в парку, — відповіла мені Дзвінка. — Сидять, так, ніби на горщиках какають, спльовують і попивають водяру із пластмасових горняток.

— Пєстіка не забув? — знову пошепки спитав Хіппі. Я значуще поглянув на свою матню. Можна було би подумати, що в мене почалася нескомпенсована гіпер-супер-бупер-ерекція. Я підтягнув пістолет трохи вище, щоби він не здавлював так сильно яєчка. Те, що Фєдя й иньчі гопніки бухали десь у парку, трохи мене заспокоїло.

— Ну шо? Коли починаємо?

— Спершу трохи постоїмо тут, замельдуємося. Тоді у парк іду я. Тоді біжиш ти, трохи згодом Хіппі.

Ми посиділи ще зо чверть години, вислуховуючи, як глядачі беруть участь у різних конкурсах та змагах, вдумувалися у спів Левка Дурка, накладений на гру духового оркестру для випускників, зрідка перекритий гуркотом грому. Чекати далі було несила.

Нарешті Дзвінка стисла кулаки і тихо сказала, що йде. Мені задерло в горлі: забава починається. Тривога моторошно пестила сечовий міхур. Ми побажали їй щастя; дивлячись услід зникаючій у натовпі фігурці, я раз по раз облизував пересохлі губи. За кілька хвилин іншою вуличкою для здійснення самі-знаєте-чого побіжу я сам.

Перед тим, як зникнути за рогом, Дзвінка озирнулась і помахала рукою. Тривога темною павутиною вкрила її лицею.

Ми замахали їй у відповідь.

— Ти боїсся? — поцікавився Хіппі.

Я прислухався до свого нутра. Так, ти боїсся, відповіло моє нутро.

— Та нє... — відказав я. — Ну все, за п’ять хвилин ти відчалюєш також.

— Еге. Тримайся!

Я теж махнув рукою на прощання (хоча яке тут, до біса, прощання? Хвилин за двадцять знову будемо разом...) і бадьорим кроком занурився у вузьку тінисту вуличку.

Коли все навколо чорно-біле, а ти йдеш вуличкою з одностороннім рухом, почуваєш себе персонажем із похмурої уяви Кафки. Ані вітерця, лиш безбарвна сіра парнота. Десь зі сцени, після чергового шляґера Левка, почав промовляти громовим голосом, кращий футболіст Мідних Буків, бомбардир ф/к “Аннігілятор” Остап Кумик, відомий серед уболівальників як Золота Бутса. Він подобався мені, бо цікавився більше футболом, аніж пацанізмом.

За кілька хвилин я про всяк випадок перейшов на біг, ловлячи внутрішнім вухом стогін тривоги, вивчаючи на слух фізіологію її росту. Дзвінка, як там вона? Із вузесенької вулиці Людкевича я вискочив на широкий,