Читати книгу - "Хатинка в морі"

— Тату, вона зовсім не погана, ця поганка, — не міг заспокоїтися Сергійко. — Он як вона піклується про своїх поганчат і як чудово їх тренує.

— Власне, її звуть ще й чомгою, норцем і пірникозою. Бачиш, скільки імен! — сказав тато.

Хоча полювання у нього було не дуже вдалим, проте він був задоволений не менше за сина тим, що побачив.

— Тату, а вона справжня? — спитала пошепки дівчинка.

— Про що ти, Мар’янко? — здивувався батько, відірвавши погляд від своєї вудки.

Дівчинка пальцем показала на яскраву зеленкувато-синю пташку, яка сиділа на гілці куща і нерухомо дивилась у воду, де між зеленим широким лататтям біліли чудові лілії.

— Я до неї тихенько доторкнусь, — прошепотіла дівчинка. І не встиг батько відповісти, як Мар’янка обережно навшпиньках підкралась до птаха. Та птах раптом — раз! — і пірнув у воду.

— Ой, ой, ой, що ж я наробила! — дівчинка, плачучи, сплеснула руками. — Пташка, мабуть, милувалася отією білою квіткою на воді, а я її злякала. Вона з переляку впала в річку!

Батько погладив дочку по голові і заспокійливо промовив:

— Не плач, та пташка зовсім не цікавилась лілією. Вона стежила, коли у воді блисне рибка, і, побачивши її, кинулась у воду, щоб схопити.

Мар’янка заспокоїлась:

— Правда? Я таких птахів ще ніколи не бачила.

— Не біда, дочко, ще побачиш. Це звичайна наша пташка рибалочка, або зимородок. Зимородок селиться над річкою і ловить дрібну рибу. Отут десь, напевне, є його гніздечко. Ну, біжи нарви квітів. Дивись, які чудові. А у мене саме риба, здається, клює.

Мар’янка побігла вздовж берега і раптом побачила хлопчика, старшого за неї. Він, обережно тримаючись однією рукою за гілку верби, спускався по глинястому обриву. У другій руці він щось ніс. Ото бешкетник! Мабуть, провідав, що тут десь близько є гніздечко. Треба його зупинити.

Мар’янка рішуче підбігла до хлопця.

— Ти що, зимородкових пташенят хочеш знищити? Що це у тебе в руці?

Хлопчик зупинився:

— Та що ти! Ніяких пташенят я не хотів займати. Тут є зимородкова нора. Я й хотів її подивитись.

— Хіба зимородок живе не в гніздечку, а в норі? — спитала здивовано дівчина.

— Еге ж, в норі. Вона довга, як печера, і там темно. Я й кишенькового ліхтарика приніс, щоб усе роздивитись.

— Ой, як цікаво! А мені можна подивитись ту нору? — спитала Мар’янка.

— Гаразд, тільки гляди, треба бути обережною, не хруснути жодною гілочкою.

І вони вдвох полізли по обриву. Раптом хлопчик зробив знак зупинитись. Це він побачив нірку і засвітив ліхтарика.

— Ой, як здорово, подивись! — прошепотів він і, простягти Мар’янці ліхтарика, звільнив їй місце перед норою.

Мар’янка довго роздивлялась і все зойкала від захоплення.

— Яка краса! Підлога в печері геть уся заслана чимось блискучим.

— А ти бачила? — спитав хлопчик. — Там у печері ще риб’ячі кісточки.

Хлопчик ще раз глянув у печеру.

— Ой, у куточку нори шестеро яєчок, таких гарненьких, зеленкуватих… — зашепотів він. — Ходімо звідси швидше. Мабуть, мати на хвилиночку вилетіла, і ми її зараз лякаємо, не даємо повернутись. Я думав, що нірка порожня.

— Біжімо до мого тата і розкажемо йому, — сказала Мар’янка. І вони вдвох побігли до Мар’янчиного батька.

— Тату, ми бачили казкову печеру, де живе цей птах, що у воду пірнув. Там підлога вся блищить.

— Ну, — засміявся Мар’янчин тато, — я б не сказав, що це казкова печера. Вона ж уся всіяна лускою і кістками тих риб, які зимородок з’їв. Але не ходіть туди більше, бо пташка може зовсім покинути своє гніздо і не виведе пташенят.

— Все ж таки це казкова печера, — вперто мовила Мар’янка. — І ми будемо тільки одні знати про це.

А хлопчик додав:

— Звичайно, казкова. Я теж нікому про неї не скажу.

Черепаха рухалась повільно, як і належить черепасі. Вона вже далеченько відійшла од берега. Зараз у неї не було ніякого клопоту. Її діти, маленькі черепашки, вночі повилуплювалися з яєчок і розлізлись на всі боки, кожен хто куди. Та й раніше весь її клопіт був у тому, щоб десь на річковому схилі, на пригріві, викопати зручну ямку в піску. Це вона зробила вправно своїм хвостиком і задніми лапками.