Читати книгу - "Роза Вітрів"

— Ти все одно таланови-ита.

— Підмазуєшся? — мружуся.

— Зовсі-ім ні. Я завжди кажу тобі пра-авду,— хапає мене й кружляє. Такий гарячий і сильний, як літній вітер.

Я знову і знову його малювала. Вже олівцем. А потім додавала трішки червоного для загального вигляду. Це було викликом собі, викликом стихії Єжи і стихії фарби. Нічого з цього піддаватися не хотіло, навіть мої руки, вже не кажучи про голову й серце.

Єжи переїхав жити до штучної блондинки, нашої од-ногрупниці, котра ненавиділа сонце і пісок, і найкраще з усього малювала кривенькі напівголі романтичні парочки, схожі до тих, що на кишенькових любовних романах.

Ми і далі гульбенили з Октябрьовим, доки не просадили усі гроші.

Але щорання, доки сонце не докараскалося зеніту, за мовчазною домовленістю сходилися на березі, і я писала Єжи.

— Може б, так не парилася,— казав мені Октябрьов, чухаючи давно не голену щоку,— ну не виходить, і біс з тим. Мало що в нашому житті може не виходити. Не твоє це, певно.

— Ні, моє-моє, я точно знаю,— жестами показувала Октябрьову, щоби забирався і не заступав сонце. Сама ж, запхнувши різної твердості олівці у волосся й один закусивши як ружу чи ніж, по-матадорськи гарячково чиркала лінії. У мене взагалі була модна зачіска — розтріпана ґулька, що кріпиться за допомогою олівців.

Я божеволіла від спеки, натхнення і відчаю. Але це було радше блаженністю, аніж юродством. Втрачала контроль і через це трималася нарочито зверхньо і стримано.

І Єжи вже ніколи не був таким невблаганно прекрасним, як тоді. Чи ж я просто вже ніколи не дивилася на нього такими зворушеними, повними сліпого поклоніння очима, як у те літо, терпке і духмяне, як кардамон.

Перед бездоганністю його профілю мерхли русла пер-вотворних рік, перед піднесеним поворотом його голови падали ниць морські хвилі та стовбури прадубів. Зелень його очей гасила світло усіх світлофорів на планеті.

Мабуть, я так і не навчилася виявляти у собі закоханість на ранній стадії, коли ще достатньо випити жменю знеболювального, аби заглушили, абортувати із себе це почуття. Я щоразу вчуся любити, але ніколи так і не оволодію цим мистецтвом досконало. Кожна людина — новий космос. І відчуваєш до неї зовсім іншу галактику емоцій...

Але знаю одне — раз по раз я закохуюся не у чоловіка. А у його геній.

Хай він, цей геній, і виражається у натурі, непідвладній для дотиків мого єства до паперу. І кожен штрих — як удар, як міні-харакірі.

А отже, це була лихоманка тривалістю у кілька діб. Я вималювала і перепаскудила увесь резерв свого паперу, потім боєприпаси Октябрьова і Єжи, плюс ще кілька останніх аркушів одногрупниці, в которої жив Єжи. У мене час від часу ставалися істерики, я ламала олівці, гарчала і шматувала невдалі рисунки. Психувала і ячала на Єжи, якщо він ворухнувся або щось говорив до мене:

— Тихо! Дідько, я прошу не смикатися! Ти можеш не йорзати, чи у тебе стьобало в одному місці?! У мене зараз все, все вийде! — Але вперто нічого не складалося, такого ще в житті не було — вважалося, що у мене дуже слухняна рука.

— Якщо ти та-ак нервуєш, то я піду, — сміючись, він по-котячому лепсько ставав на ноги. Що далі збирався робити я не знаю, бо мені зривало дах: шпурляла у нього олівцями й тупотіла ногами по глухій гарячій долівці.

— Ді-і-ідько! — дерлася на весь ПБК, а він хапав мене і волік у воду. Забирався собі десь по коліна й кидав просто так у ігристі посірілі прибережні хвилі. А потім тікав. Я злегка забивала долоні й крижі, віддихувалася, заспокоювалася.

— Попусти-ило? — питав Єжи, спокійнісінько закурюючи під головастим парасолем.

— Ну ти й!... Вб’ю! Октябрьов!!! Октябрьов-о-ов! Принеси мені вина! — гукала я в бік наметового табору. І потім зверталась до Єжи: — Я буду малювати далі!!!

— Впере-ед і з піснею,— відказував цей золотий скарабей.

Скоро приплітався Октябрьов, смішно шкандибаючи, захекавшись. Приносив вино у пластиковій літрачці. Я робила кілька ковтків, підпалювала сигарету, розглядала свої пальці ніг та візерунки на них із розмаїтих бубочок камінчиків-мушельок.

Переводила затуманений погляд на Єжи.

Тінню підкрадалася до аркуша й починала спочатку звільна, ледь помітно, а потім все жорсткіше й впевненіше. За кілька хвилин знову гепалася додолу й стогнала від відчаю.

Октябрьов з Єжи вкотре перезиркувалися між собою, Дениска зморено хилитав головою, підсадженою на червону від засмаги шию, щось бубонів під носа та брів у брезентовий притінок.

Я підтягала до себе літрачку — знову кілька поспішних ковтків засолодкої міцненької рідини із якимсь виноградно-трояндовим душком.

— У мене красиві стопи. З кумедними пальцями, як у жабеняти. І майже балетним підйомом... бачиш,— ви-простовувала напружуючи ногу,— я так мріяла бути балериною.

— Та-ак,— погоджувався Єжи,— кра-аще б ти балериною була-а... і пла-авати