Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

Побачивши немовля — головате, майже безгубе, з гострими, наче прикипілими до черепа вушками, Софія мало не зомліла й відмовилася годувати його. Проте згодом, забоявшись, що незичливі, скориставшись цим, схочуть відняти в неї заповіданий дитині поверх і майно, все ж приклала його до грудей і забрала з пологового будинку.

Повернувшись додому, вона кинула виродка в дорогий, загодя куплений візочок, що очікував дівчинку-красунечку на першому поверсі, у вітальні, й піднялася на другий поверх, наче в минуле — прикре, дошкульне, проте вагітне надією на щастя.

— Це не Бог, це сварґа покалічила мою дитину, — звістила вона меблям — німим свідкам її переживань, — і вийшла на балкон.

Валив сніг. Затуляв від Софіїних очей і пасмо гір, і луг, і будинки сусідів. Показував їй хіба що стовбури вишень, схожі на обпалені вогнем риштування, і тоненькі, мов намальовані сажею пунктири гілочок — вузькі стежини, що нікуди не ведуть. Упираються в снігову стіну, намагаються пробитися крізь неї до забетонованого сірими хмаровищами сонця. Та марно… Бо сварґа, пронизливо заскрипівши, повернула проти сонця…

«Наталена мовила правду: я стою на згарищі, що належить смерті, не білій, як цей сніг, не чорній, як стовбури дерев, а схожій на виродка, якого я вповила. Вони в парі відбиратимуть у мене сили, млоїтимуть мені душу, а я марнітиму й чекатиму, допоки підступна сварґа зглянеться наді мною? О, ні!»

Зійшовши вниз, вона, гидуючи немовлям, нагодувала його розбавленим навпіл молоком з пакета. Помилася, перев’язала собі груди, приготувала смачний обід — деруни зі сметаною і грибною підливою, закотила коляску з малим у спальню, бо той кричав, як різаний (вочевидь, його мучили газики), і, пообідавши, знову пішла нагору — відсипатися.

Прокинулася аж наступного дня й поквапилася до малого з надією, що той похлинувся відрижкою, аж ні. Був синім (мабуть, кричав усю ніч), але живим. Вона, бридливо кривлячись і згадуючи ставлення Красника до дебілів, переповила його, знову нагодувала «казенним» молоком і відвезла до сусідок: «Попильнуйте за ним пару годин, бо мені треба навідатися до лікаря й скупитися». Відвідала прокурора, суддю, директора меблевої фірми, пообідала в ресторані «Коза ностра», купила десять пакетів ерзац-молока для немовлят, декілька флаконів укропної води та кільце ковбаси для старих і повернулася до хлопця, коли вже звечоріло.

Улестила ковбасою стурбованих його безнастанним плачем доглядачок, напоїла дитя укропною водою, нагодувала молочною сумішшю й попрохала старих, щоб ті прихистили дитину (на одну ніч!), бо вона себе зле почуває: пропало молоко, болять груди. А через пару днів запрохала, щоб ті побавили дитину місяць-другий, бо її кличуть на службу: є термінові справи.

Бабці згодилися. Софія перенесла до Васильки всі речі дитини і за тиждень після пологів вийшла на роботу.

Удовиці полюбили малюка, нарекли його Зеньом і бавилися ним, як дівчатка лялькою.

А Софія знову зробилася сумлінною, енергійною завучкою, пропадала в інтернаті, але почала дужче дбати про свій зовнішній вигляд: сходила до косметолога, щотижня причісувалася в перукарні, купила собі дорогий, модний одяг, а під час вихідних їздила на екскурсії в Тернопіль, Чернівці, на Закарпаття. І завжди поверталася з подарунками для старих.

Перед травневими святами поїхала до Києва помолитися в Лаврі й усіх церквах та соборах за своє благополуччя та їхнє здоров’я — й не повернулася.

Як виявилося згодом, за тиждень перед поїздкою Софія продала за гарні гроші прокуророві свій будинок разом з усім майном, яке в ньому було, й звільнилася з роботи. Ільків, на прохання вдовиць і за покликом власної душі з півроку розшукував утікачку в Києві й інших великих містах (всупереч експертизам, він подовжував вважати її злочиницею), але так і не знайшов.

Вдовиці плекали малого дауненя, допоки молодша з них — Василька — не перебралася на кладовище, до чоловіка, а Геновефа — в будинок пристарілих, позаяк діти Васильки після похорону матері продали родинне гніздо. А малого віднесли в інтернат, де його зоставили лише з огляду на те, що його мати тривалий час працювала там.

Рік тому один чоловік — тренер з ДСШ, який свого часу залицявся до Софії, бачив її на околиці Братислави. Вона придбала там (за виручені від продажу «маєтку» гроші) затишне кафе біля автостоянки й порядкувала в ньому у парі з Ростиком, який задля неї полишив дружину-словачку. Схоже, Софіїна сварґа крутилася в бажаному їй керунку, бо виглядала вона перфектно й сподівалася дитини.

Зранку в ощадкасі тільки й розмов було, що про маніяків, бо Леся з «валютки» принесла новину: вчора на Забудові знайшли якусь нетутешню дівчину, зґвалтовану й задушену, а позавчора в Тернах троє песиголовців в потемках напали на Рузю — дружину Сиротюка, що з фотоательє. Вона вирвалася і стрибнула в річку. Цим і порятувалася. Схоже, в нас завелися маніяки, але міліція приховує правду, щоб не відлякувати туристів.

— Не думаю, — заперечила їй Софійка. — Це швидше всього якась злодійська банда, бо маніяки зграями не ходять: полюють на людей, коли на них накотить, і люблять катрупити їх без свідків, собі на потіху.

— Дівчата, хто знає, чому маніяками стають лише чоловіки? — поцікавилася Орися.

— А тому, що кожний чоловік народжується з чортом у тому капшуку, що між ногами, — пояснила Галюня, найстарша з-поміж них. — Якщо жінка вчасно не позбиває йому роги, — чекай біди, бо чорт буцатиме чоловіка доти, допоки той не піддасться йому.

— А жінка, виходить, народжується з ангелом в шпарці! — розсміялася Орися.

— Жінка також народжується з чортом, але безрогим, вразливим, який отримує задоволення від блуду, а не від крові. І вбиває лише з горя, коли того чорта хтось дуже скривдить, а не для того, щоб покайфувати, — відбулася Галюня.

— Глупо сидіти в ощадкасі на комунальних послугах з вищою економічною освітою. Треба шукати достойнішу, поплатнішу роботу, але не в цьому запаршивілому містечку, а у Львові. Чи податися, подібно іншим, на заробітки в Італію чи Іспанію, — вже вкотре сказала собі