Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки 📚 - Українською

Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

283
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки" автора Неля Шейко-Медведєва. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 76
Перейти на сторінку:
хтось тебе прийме, — порадила їй Софія і зачинила брамку.

«Вона не повернеться. Їй і на думку не спаде повертатися. Діти з недорозвиненою свідомістю не розуміють, що можна перемінити своє рішення, відмовитися від свого підпису, переграти ситуацію. Вони все сприймають всерйоз, все чинять раз і назавше. Я наказала: їдь. Якщо вона справді дебілка, то вхопиться за мій наказ, як за рятівну нитку й одразу поїде, не побувавши на кладовищі. Нехай їде, Господи! Нехай їде! Бо мені незручно судитися з нею, глупою».


Дух Красника до ранку товкся на кухні й навіть потрафив піднятися нагору й тричі постукати в Софіїні двері, але вона не злякалася його, бо сварґа крутилася легко, як паперовий млинок у вітряний день…


Наступного дня в місті тільки й розмов було про молоденьку дівчину, що повісилася на огорожі кладовища, перед могилою злощасного Красника (на двох зв’язаних докупи траурних стрічках з чужих вінків), котра, котра, як посвідчив пашпорт, знайдений в її наплічнику, була законною дружиною небіжчика.

Софія не приховала від Ільківа, що самогубця навідувалася до неї, і вона призналася їй, що вагітна від Красника. Навпаки, показала йому її зречення від майна на користь дитини та конспект з хімії. А також попрохала сусідок підтвердити, що вона вивела дівчину на вулицю й, описавши їй, де знаходиться кладовище, повернулася додому. Не втаїла й того, що гостя випила трохи коньяку за впокій чоловікової грішної душі. Збрехнула лише, що та обіцяла повернутися, щоб переночувати, і вранці автобусом дістатися Тернополя, де вона замешкувала.

Чому зреклася майна? Вочевидь, почувши про смерть Красника, здумала податися слідом за коханим чоловіком і вирішила, що на тамтому світі воно їй не знадобиться, а дитина колись віддячиться їй молитвою.

Ільків, звісна річ, висміяв її:

— Таке, пані, в нашому халепському світі трапляється хіба що в кіно для ваших учнів, а в реальному люди пробивають один одному голови не лише за вілли, але й за найменше гівно на патичку. Я бачу, що всі ці нещастя лише вам пішли на користь, відтак, буду докопуватися правди, бо жінка, що вміє аж так поробляти, мусить до скону гнити в одиночній камері, а не виховувати дітей, навіть якщо вони браковані.

— Докопуйтеся, — підсміхнулася Софія, — раз не боїтеся, що я і вам «пороблю». Але не шарпайте мене без потреби, бо я при надії, і це шарпання шкодить моїй дитині.

Ільків, як і у випадку з Красником, ні до чого не докопався: експерти не знайшли ні в шлунку, ні в крові самогубці слідів отрути чи якихось наркотичних речовин. Проте, завдяки його запопадливості, над головою Софії почали веретенитися чорні хмари: лікарі «швидкої» пригадали, що Красник звинувачував Софію в отруйництві й ховався від неї в лікарні, а вона натякала, що він її зґвалтував. Графологічна експертиза хоча й підтвердила, що самогубця писала заяву сама, проте в стані алкогольного чи якогось іншого сп’яніння. Працівники інтернату посвідчили, що завучка останнім часом занедбала роботу й нападала на людей, як відьма, після чого в них починала боліти голова й підкошувалися ноги.

І закрутилося містом: «Відьма! Відьма!.. Знає трунки, яких не виявити, одним поглядом може вроїти людині будь-що…»

Софія спершу переймалася цим, а потім вирішила скористатися своєю «відьомською» славою: кривою посмішкою гасила погляди незичливців, покрикувала на директора, заплатила за похорони Олі половину від того, що їй заправили в ритуальній конторі, твердо, наказовим тоном розмовляла з службовцями, в руках яких крутилися заповіти небіжчиків, і ті, напрочуд швидко, нехтуючи приписами законів, визнали її одноосібною власницею всього будинку, а також майна стоматологічної клініки, яку вона одразу ж продала за півціни одному з дантистів.

Отримавши гроші та жаданий документ, жінка враз заспокоїлася, зм’якла й перестала чути сварґу, а почала прислухатися до порухів дитини — з дня на день жвавіших і настирливіших. Тепер вона була її сварґою, її тяжко відвойованою долею. Вона мала провадити її за сонцем і дарувати втіхи, смаку яких Софія ще не спізнала, але готувалася спізнати з радістю, забувши, що це дитина ненависного «окупанта», гірка плата за зручне, приємне житло.

Повертаючись зі служби, де всі, навіть директор тепер запобігали перед нею, Софія купувала в «Універсамі» мохерові нитки теплих, сонячних кольорів, батист, байку з веселенькими візерунками й вечорами, безтурботно поспівуючи, готувала дитинці віно: шила сорочечки, плела розмаїті светрики (менші й більші), шапочки, чопчики. Хотіла, щоб це була дівчинка з русявим, як у неї, волоссям і зеленкуватими очима, й уявляла собі, як наряджатиме її, підкручуватиме їй гривку, малюватиме нігтики на пальцях блідо-рожевим лаком, вдягатиме у вушка сережки — «золоту крапельку».

Під Новий рік їй вдалося продати за п’ятнадцять тисяч доларів будинок Геновефи, за що старі були безмежно вдячні їй. Обоє, незважаючи на сніжисту зиму, щонеділі дибцяли в церкву, де молилися при грубих, найдорожчих свічках за коханого Зеня і за неї, свою добродійницю, а потім, тримаючись одна за одну, — на кладовище. Там вони запалювали свічки в різнобарвних «лямпках», які захищали вогники від негоди. Причому не лише на Зеньовій могилі, але й на привалених снігами могилах Красника й Олі (котру поховали поруч нього, акурат на тому місці, де вона позбавила себе життя), бо ж усяка людина потребує на тамтому світі вогника пам’яті. Але не казали про це Софії, щоб не тривожити її, а сама вона не згадувала про них навіть уві сні. Були — й зникли. Хіба мало людей народжується винятково для того, щоб зникнути без сліду? Чекала лише (і то попервах) реакції заокеанських Красників, боялася (і небезпідставно!), що вони здумають судитися з нею. Але позаяк ті мовчали (хоча добрі люди, напевно, донесли їм, як вона, відьма, розправилася з їхніми родичами), забула й про них.

Акурат на Новий рік, який Софія празникувала з удовами, в неї відійшли води, і вона, трохи завчасно, вповила дауненятко — слабенького чорноволосого хлопчика, схожого на свого батька, як шарж на портрет олією.

«Це її Бог покарав за тамтих!» — присудило місто.

«Дитина не вдалася, бо Софійця до останнього дня працювала в інтернаті, де споглядала невдатних дітей», — пояснювали сусідам вдови.

1 ... 27 28 29 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки» жанру - 💛 Любовні романи:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"