Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Мед з дікалоном 📚 - Українською

Читати книгу - "Мед з дікалоном"

286
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мед з дікалоном" автора Юрій Камаєв. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 67
Перейти на сторінку:
встигли. А батько невдовзі помер.

Вернувся Дмитро аж у липні сорок другого. Вихудлий, неголений, поранений у руку. Йому якось вдалося вирватися з Києва і добратися додому. Там німці багатьох наших розстріляли. Він уже був якимось іншим, не таким, як раніше, став неуважним і дратівливим.

Однієї ночі до нас хтось постукав у шибу. То був мій молодший брат Михайло.

— Пане Дмитре, настав час.

Дмитро недовго збирався, вони сіли на ровери і поїхали. Я більше ніколи не бачила чоловіка. Чекала на нього, в людей питалася, сходила ближні ліси й поля. Ніде його не було. Зник, наче й ніколи не було.

Якось уночі постукали у вікно. То був Михайло і ще двоє незнайомих хлопців. Михайлу я постелила в хаті, а тим двом у стодолі. І як він заснув, витягла з кобури його пістолет і приставила до скроні.

Він проснувся від клацання запобіжника.

— Чи ти при своєму розумі, сестричко?

— Так, Михайлику. З усіх братів тебе найбільше любила, тому й гріх мені буде найважчий. Ти вбив Дмитра?

Я дивилася йому в очі.

— Михайлику, ти ж мене ще ніколи не зміг обманути. Як збрешеш, натисну на курок, а там мені байдуже.

Ти блекоти, мабуть, обпилася, сестричко. Не вбивав я Дмитра. Як доїхали до околиці села, сказав він, що хоче з коханою попрощатися, а там наздожене. Він мав нову сотню очолити...

Жінка завжди чує суперницю — за чужим запахом, за поглядом — насмішкувато-викличним, за хихиканням за спиною. Я не надавала значення, не зауважувала цього. А потім усе стало ясно як день. Не до мене він повертався, була в нього коханка, Іванова Галька, шльондра... Як я не прочитала у великих чорних очиськах, не розгледіла у кутиках губ, у курвій посмішці! Що він знайшов у ній, чоловік же, а не собака — на ті кості кидатися...

Та й Гальки не було. Я наче прийшла якусь дрібницю позичити до Івана і спитала, де ж жінка.

— Посварилися ми, до тещі забралася. Я колись старого пса ген за Вишнівець у мішку вивіз, то через три дні прийшов додому. А жінка ж не собака, переказиться і повернеться...

Брешеш, братику, брешеш, аж шарієшся. Не повернеться Галька, а твій норов знаю. Та мені байдуже до тої твоєї курви, ти ж мого чоловіка, мого Дмитрика любого вбив... Ми однієї крові, братику, прощати не вміємо. Не минеться тобі це, не минеться. Дорого ти за це заплатиш...

Та змовчала тоді я.

* * *

Вже совіти прийшли, тоді й нагода з'явилася. Довго я вираховувала потрібну людину. Чию хату оминають упівці, хто проти совітів слова не каже, наче осторонь від усього. Хведір, удівець. Більше нікому... Та й я вдовиця, хоч і солом'яна. То в церкві підійшла, щось спитала, то якусь дрібницю на господарстві попросила підрихтувати. А сама сокочу, не змовкаю. І наче ненароком: що Іван капітану Кравченку пів кабанця вигідно продав; іншим разом — що Іван хоче головою сільради стати, могорич возив. А то — що під'їздив до села з совітами на машині. А крапля камінь точить. Коли енкаведисти забрали кількох людей, пов'язаних з УПА, другої ночі знайшли Івана повішеним із табличкою «СЕКСОТ». Таки вгадала, був Хведір есбістом[8].

Після того я, наче причинна, все обійстя Іванове перекопала. На селі вже пальцем біля скроні крутили. А я казала, що гроші батькові шукаю, що він начебто сховав іще перед приходом перших совітів.

Знайшла я Дмитрика під купою гною, разом із Галькою-курвою. Лише за хрестиком свого любого і впізнала. Поховала його, як годиться.

Знаю, панотче, страшний то гріх, та не можу розкаятися, не можу простити. Все одно б помстилася, якби ще могла. Тільки Дмитру змогла простити... А він мене ночами кличе. Постійно сниться — наша альтанка, квітне сад, грає грамофон, і Дмитро усміхається мені та зве до себе... Лише його я кохала і лише йому простила. Я скоро піду до тебе, Дмитрику...

Розвіяні вітром

Першого вересня 1939 року почалася війна... У будь-якому разі, вона не була несподіванкою для моєї родини. Радше це було очікування чогось невідворотного, фатального. Я тепер знаю, як вони стаються. Люди самі накликають їх брязкітливими військовими маршами, бризканням слиною гнівних промов по радіо, вивішуванням плакатів із зображеннями вояків із суворими й рішучими обличчями. Тато сказав, що буде війна, ще коли усі газети писали про Данцизький коридор[9].

Життя не дуже змінилося, хіба що чоловіки збирались у гурти і про щось стиха гомоніли, ніби на похоронах. Батько вечорами крутив ручки радіо, намагаючись крізь тріск далеких громовиць відшукати голоси європейських радіостанцій. «Семиламповий супергетеродин»,— наче якесь таємниче кабалістичне заклинання, багатозначно промовляв татів друзяка, інженер Левченко — колоритний чолов'яга із довгими козацькими вусами, що розмовляв із м'яким полтавським акцентом.

Та навіть наш телефункен, цей досконалий і складний витвір німецької інженерії, схований у солідній скрині з червоного дерева та з

1 ... 28 29 30 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мед з дікалоном», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мед з дікалоном"