Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85"

— Чому ж, — підвівся академік і заходив за звичкою туди-сюди. — І все ж одне діло — прилади, й зовсім інше — дістати інформацію з уст самого об’єкта. Ви вже пробачте, що я вас так називаю. Сподіваюсь, ви усвідомлюєте, що віддали себе науці для її ж користі й користі всього людства, а не так собі, знічев’я. Отож ви для нас, науковців, — об’єкт.

— Піддослідний кролик, — зіронізував Сергій.

— Шановний, — поблажливо, задоволений з власної поблажливості, мовив академік. — Ера кроликів давно минула. Звикайте до того, що ви в двадцять першому столітті, а ще точніше — на його фінішній прямій.

— Сергію, — так само усміхаючись, втрутилася в академікові повчання Марія. — Віднині ми з вами маємо бути однодумцями і спільниками в усьому. І неодмінно — друзями. Через те я хочу вірити в наше повне взаєморозуміння. Чи не так?

— Мабуть, що так. Вам видніше. А втім, я ще тоді, — Сергій зробив наголос на слові “тоді”, — сподівався потрапити в руки добрим людям. Бачу, що не помилився.

— Я проведу вас до вашого нового житла, — мовила Марія. — Вам треба відпочити… Так, відпочити, — повторила вона, помітивши на Ковалевому обличчі подив. — У вашому організмі відбувалися дуже складні хімічні й фізіологічні процеси, і він дещо виснажений. Будемо разом ставити вас на ноги.

Коли Марія провела Сергія й за кілька хвилин повернулася, академіка в пультовому приміщенні вже не було. Вона цим навіть втішилася; їй хотілося побути на самоті. Вперше за останні роки Марія так близько й разюче відчула почуття розгубленості, яке огорнуло її ще до того, як Сергій переступив поріг цієї кімнати. Через ту розгубленість перші хвилини спілкування з гостем із минулого століття, до яких вона стільки готувалась подумки, вийшли зовсім не такими, якими уявлялися, й тепер вона картала себе за них, за своє невміння приборкати емоції в потрібний момент.

Власне, оте підступне, зовсім не бажане в такі відповідальні хвилини збентеження Марія відчула ще тоді, коли Сергій, пробудившись зі сну, встав не одразу, а ще лежав якийсь час і всупереч будь-якій логіці раптом почав згадувати минуле. З допомогою пристрою, що трансформував імпульси головного мозку прибульця в зображення на одному з додаткових екранів, вона мала змогу спостерігати об’єкти Сергієвих думок. Їй тоді здалося дивним, що із свого минулого й минулого всього людства Коваль вибрав такі невідповідні до його тодішнього стану речі, як війна, ядерна зброя, смертельна загроза над самим життям на Землі. Невже в ті далекі роки це так запеклося в його єстві, що й через сто років він не міг відігнати страшних примар?

Пізніше Сергієва поведінка і його спогади розвіяли це Маріїне припущення, проте збентежили її іншим. І коли він, подумки повертаючись у день свого двадцятип’ятиліття, бачив перед собою й забороняв собі бачити дівчину в березовому гаї, Марія збагнула, що тоді, сто років тому, комісія взяла до уваги суто анкетні дані, не піддавши Сергія психологічному тестуванню, яке, звісно ж, виявило б у його стані не готовність прислужитися, науці й людству, а відчайдушну спробу піти з життя без самогубства і взагалі без думки про смерть.

І Марія по-людському пожаліла Сергія і в перші хвилини зустрічі з ним геть-чисто забула, що вона — науковець, а він — об’єкт її наукового дослідження.

Науковою фантастикою Коваль не захоплювався. Коли траплялися до рук твори про зорельоти й далекі планети — читав, не обтяжуючи мозок усіма тими космічними подорожами й неземними цивілізаціями; не траплялися — спокійно обходився без них. Тепер, ідучи слідом за Марією довгими коридорами, він сам якоюсь мірою перебував у ролі фантаста, бо силкувався уявити своє нове житло. Воно бачилось йому розкішними апартаментами з розсувними стінами й дахом, меблями незвичних форм, безліччю найрізноманітніших апаратів та пристроїв, з допомогою яких можна створити ілюзію перебування на березі океану чи високо в горах, не покидаючи приміщення. Скрізь йому ввижалися кнопки. Захотів погойдатися в гамаку — натискай кнопку, й зі стелі опуститься гамак. Натискаєш другу — гамак швидко й безшумно зникає вгорі, вивільняючи місце для тенісного столу, що випливає звідкись із-за стіни за велінням ще однієї кнопки. Захотів по телевізору подивитись футбол — натискаєш кнопку, мовиш слово “футбол”.

Всупереч Сергієвим фантазуванням, вони зайшли у звичайнісіньку двокімнатну квартиру, схожу на ту, в якій після смерті батька й матері залишився жити він сам-один. Умеблювання тут було простим, звичйим для Ковалевого ока, й Марія, помітивши, що Сергієві тут до вподоби, сказала задоволено:

— Вам тут має бути добре. Обживайтеся, звикайте. Я обізвусь до вас через дві години. По відеотелефону. Він там, у другій кімнаті. Бажаю доброго відпочинку.

Марія пішла, а Сергій ще довго стояв посеред кімнати, не знаючи, що йому робити, з чого починати життя, яке повернулося до нього через прірву років. У голові знову, як і одразу після виходу з анабіозу, снувалася плутанина думок, спогадів, передбачень. Адже так логічно було припустити, що на нього, прибульця з давнини, негайно накинуться наукові світила, які давно вже запрограмували його подальші дії, розписали до хвилини й секунди кожен його крок. Замість того з ним якось непевно поговорили й привели сюди, полишивши майже напризволяще. Звісно, за ним стежать, фіксують кожен порух його тіла й думки, занотовують усе те на магнітній стрічці й відеофоні, забивають тією інформацією електронні мізки всіляких машин. Але якщо він їм так потрібен, то чому вділяють зараз так мало уваги, примушують його вигадувати собі заняття чи дозвілля? А що коли вони чекали зовсім не такого об’єкта? Або, діждавшись, виявили, що їхні сподівання на можливості анабіозу не виправдалися, й тепер йому, Сергієві, дають можливість просто дожити скільки вже там випаде?

Сергій відчув у тілі тремтіння. Колись раніше тіло так тремтіло або з голоду, або з утоми. Голоду він не відчував. Утоми теж. Але невідома дрож охопила його всього; захотілося сісти. Побачивши в глибині кімнати низьке плетене крісло біля журнального столика, Сергій пройшов по м’якому килимку й сів. Не одразу привернув його увагу невеличкий згорток, що лежав на столику. Машинально потягся до нього рукою, думаючи ще про щось інше, і тільки взявши згорток у руку, зосередив на ньому увагу.

Розгорнувши шарудкий папір, він побачив прямокутну платівку завбільшки з кишенькове дзеркальце. Одна її сторона матово зблискувала проти вікна, на другій рівним рядком розташувалися різноколірні панельки. Він натиснув на зелену і не помилився: на матовій стороні з’явилося зображення. “Телевізор”, — майнуло в голові. Натиснув на червону — зображення зникло.