Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Важливою особливістю Статуту князя Ярослава є традиціоналізація покарань за підвідомчі Церкві злочини, де жорсткі тілесні покарання або ув’язнення замінені на типову для Русі систему штрафів. Однак такі зміни призвели до набуття церковним судом фіскальної ролі, а отже й до поширення на церковний суд тих негативних рис суду світського, з якими так жорстко боролася Церква. Недарма наприкінці XIV — на початку XV ст. митрополитам довелося виступати з підтвердженням заборони церковним людям судитися в світських судах[159]. Крім того, дедалі частіше справи спрямовувалися на розгляд єпископським намісникам, які могли і не належати до духовних осіб. Згодом у Великому князівстві Володимирському цих посадовців називали митрополичими чи владичими боярами. Втім, на таких суддів покладали переважно справи світського характеру, а також доменіального судочинства.

Також у XIII–XIV ст. виникає т. зв. вобчий суд, в якому суддями були представники від князя та від церкви. Такі суди відбувалися, якщо спір виникав між особами різної юрисдикції. З другої половини XIV ст. маємо відомості про ще два різновиди «вобчих» судів: (1) міжкнязівські, що вирішували прикордонні справи і до складу яких входили судді від обох князівств, та (2) спільні княжі та доменіальні суди, що вирішували справи між вільними жителями князівств і господськими людьми. Можливо, такі суди виникли ще на межі XIII–XIV ст.

Окремо слід зупинитися ще на одному виді судів, який виник наприкінці княжої доби. Це доменіальний суд землевласників над феодально-залежними особами, які проживали на їхніх землях. Поява цих судів пов’язана з посиленням феодальних інститутів. Поки землевласники осаджували на своїх землях винятково холопів, питання надання їм судових повноважень не ставилося, оскільки холоп був рабом. Однак виникнення та розвиток різних форм залежності спричинило потребу надати феодалам права суду над їхніми людьми. Таке право надавалося великим феодалам-землевласникам через відповідні судові імунітети, якими князь забороняв своїм намісникам і тіунам судити людей відповідного феодала або дозволяв такий суд лише в його, феодала, присутності.

Проте інститут судових імунітетів набув поширення дещо згодом, у другій половині XIV–XV ст. У княжу добу адресатами імунітетів були переважно монастирі, хоча широта таких пожалувань є і досі не до кінця зрозумілою, оскільки збереглося доволі мало текстів відповідних привілеїв та й автентичність деяких із них залишається під сумнівом.

Дискусійним є питання про роль і місце громади в сфері судочинства. В історичній та історико-правовій літературі доволі давно склалася концепція існування в Давній Русі громадських судів. Переважно до їх числа відносять віче та т. зв. вервні суди чи «суди 12 мужів».

Концепція існування в Київській Русі громадських вервних судів виникла в середині — другій половині XIX ст. і була розвинута в працях представників школи західноруського права, передусім Ф. І. Леонтовича і Г. В. Демченка. Вона заснована на припущенні про давньоруську основу більшості правових норм і державних інститутів Великого князівства Литовського, зокрема копних судів, а також на доволі вільному тлумаченні двох статей Руської Правди: ст. 15 Короткої редакції та ст. 33 Троїцького списку Поширеної редакції.

У ст. 15 Короткої Правди згадується про ізвод перед 12 мужами. Згідно з підходом прибічників існування вервного судочинства цю згадку слід трактувати як підтвердження наявності «суду 12 мужів». Не зупиняючись на самій проблемі фактичного існування і практичного застосування Короткої редакції Руської Правди, що нині поставлено під сумнів[160], слід відзначити, що в науці вже давно через співставлення різних статей Короткої та Поширеної редакцій аргументовано доведено, що в цій статті зовсім не йдеться про суд[161]. Звернення ж до ст. 33 Троїцького списку Поширеної редакції Руської Правди взагалі засноване на помилковій згадці в її тексті зводу «по конам». Зазначені «кони» Ф. І. Леонтович потрактував як давню назву відомої з часів Великого князівства Литовського «копи». Однак в інших списках Поширеної редакції в цій статті читаємо: «…То оному вести и по кунамь до 3-го свода», — тобто «вести за грошима», від одного продавця до іншого. Звісно, слід пам’ятати, що в часи Ф. І. Леонтовича науковцям були доступні лише декілька списків Руської Правди, але після виходу в середині XX ст. її академічного видання, куди потрапили майже всі наявні її списки, повторювати це помилкове припущення науковця є неприпустимим.

Крім того, прибічники теорії громадських судів наводять й інші, ще опосередкованіші докази, в основі яких лежить теорія участі громади загалом або через окремих обраних нею членів у вирішенні конфлікту між сторонами. Нерідко в таких припущеннях є і слушні моменти, однак вони не є доказами щодо власне наявності у громади судових функцій.

Утім, слід враховувати, що громада брала активну участь у підтримці миру як між членами громади, так і з іншими громадами. Звідси активна її участь у процесі розслідування (гоніння сліду, звід, заклич), забезпеченні прав і поручительстві та підтримці винного члена громади (дика віра, віра без видачі винного). Осуд громади виражався у ненаданні захисту своєму члену, що вчинив правопорушення (поток і пограбування, особиста виплата віри). Однак право громади було і її обов’язком: громада підтримувала порядок на своїй території й у разі неналежних дій уся підлягала покаранню.

Участь громади у правосудді забезпечувалась і через інститут послухів. Вони були не просто свідками, належати до числа послухів могли далеко не всі члени громади. До