Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Окремо слід розглянути питання про судові функції віча. Раніше вже зверталася увага на те, що віче як представник громади стояло на сторожі її інтересів. Зібравшись на віче, громада могла вирішити питання, чи належним чином князь та його урядовці виконують свої функції. І в разі негативної відповіді — вимагати в князя виправити зазначені порушення. Лише в екстраординарних випадках віче могло спробувати змістити такого князя. У відомих з літописів випадках, коли галицьке віче засудило князів Ігоревичів до страти, віче Новгорода страчувало бояр або київське віче починало розправи над урядовцями та розоряло їхні маєтки, слід, як видається, говорити не про норму «вічевої демократії», а про приклади сваволі громади, силовий опір як засіб позаправової боротьби. Недарма такі дії засуджували і літописці, і Церква, і населення та можновладці інших князівств.

Фактично у цих відносинах діяло право «сильного», яке сприймалося як вираження ідеї «Божого суду». В ситуації, коли сильнішою була громада, князь втрачав свій стіл, а іноді й життя. Гнів громади падав і на всіх княжих людей. Однак у разі, якщо князю вдавалося утриматися при владі чи повернути її, він міг цілком правомірно репресувати «заколотників», оскільки останні самим фактом повстання ставили себе поза законом. Так, можна згадати покарання киян Мстиславом Ізяславичем 1069 р. чи розправу над Звенигородським вічем воєводою Іваном Халдєєвичем 1146 р. Тож віче не було судовим органом ані у вузькому, ні в широкому розумінні.

Розгляд судочинства Давньої Русі княжої доби буде неповним без відповіді на запитання про доступність суду для населення. Воно охоплює як можливість жителя звернутися до суду, так і те, наскільки важко йому давалася участь у процесі.

Що стосується власне територіальної доступності суду, то тут ситуація була цілком прийнятною. В перші століття незначні розміри безпосередніх володінь Рюриковичів робили їхній суд доволі доступним. Окрім того, щороку князі або їхні намісники вирушали в полюддя, відвідуючи віддалені регіони і здійснюючи там суд. Згодом доступність суду для поселенців збільшується, оскільки намісники чи посадники перебували в кожному місті. Слід враховувати, що переважній більшості ареалів слов’янської колонізації притаманна така риса: відносно велика кількість міст, навколо яких розкидані невеличкі поселення, нерідко хуторського типу. Віддаленість міста від найдальших поселень рідко перевищувала 1015 кілометрів. Ураховуючи високий рівень мобільності поселенців, господарство яких потребувало значної кількості гужового транспорту, така віддаленість не становила помітної проблеми. Однак існували й регіони віддаленої колонізації, особливо на півночі Новгородської та Ростово-Суздальської земель. Судячи з наявних даних, насамперед договорів Новгорода з князями, в таких регіонах продовжувала діяти система, близька до колишнього полюддя: княжі люди раз або декілька разів на рік їздили в ці віддалені регіони, збираючи податки та здійснюючи суд.

Що ж до зрозумілості судового процесу для населення, то він на Русі не був так формалізований і регламентований, як у Західній Європі, що було викликане меншими впливами права римського. Руська Правда майже не містить судових процесуальних норм, лише обмежується визначенням переліку допустимих свідків і ситуацій, коли немає потреби у свідках, а також визначає умови застосування ордалій. Процесу присвячено ряд розділів Мірила праведного, однак вони мають здебільшого дорадчий характер. За цими винятками, порядок розгляду справи визначався місцевими звичаями й особистими уявленнями судді. Незначна регламентованість судового процесу була, серед іншого, спричинена і самим сприйняттям суду як милості князя, а не суворого слідування букві закону чи звичаю.

На відміну від більшості середньовічних країн Західної Європи в Давній Русі розгляд справи відбувався руською мовою. Цією ж мовою писалися й закони. Тож навіть у разі, якщо суддя був неписьменним, серед присутніх на суді завжди були люди, які могли прочитати юридичні тексти. Слід зазначити, що майже всі давньоруські пам’ятки права дійшли до нас вміщеними до складу різних світських і церковних судебників. На таких книгах зустрічаються присвяти намісникам і тіунам, на замовлення яких вони виконані. Отже, можна припустити, що судді були зацікавлені в доступності юридичного матеріалу.

Судова влада Давньої Русі княжої доби (IX–XIV ст.) зазнала тривалої еволюції. До XII ст. її слід характеризувати як архаїчну, що зберігала чимало рис, притаманних додержавному часу, як-от значна роль позасудових засобів вирішення конфліктів (кровна помста, примирний договір, судовий поєдинок), ототожнення судочинства з особою князя, орієнтація судового розгляду на підтримання миру та порядку в громаді тощо. Князь як єдиний носій судової влади мав вершити суд передусім як незалежний арбітр, покликаний знайти спосіб припинення конфлікту для взаємного задоволення сторін. У повчальній літературі згаданої доби повсякчас наголошується, що суддя, князь чи його намісник має бути милостивим до тих, кого судить, широко вживаються алюзії до Вищого суду Бога як всепрощаючого. Розглядаючи справу, суддя мав виносити рішення, виходячи винятково з її суті, та міг відійти як від норм писаного права, так і від правових традицій, тобто судити задля встановлення «благодаті», а не сліпо дотримуватися букви «закону». Покарання мали вживатися лише в разі відвертої зухвалості з боку злочинця, який порушує і земні закони, і релігійні настанови.

Прикметною рисою цього періоду є нерозривний зв’язок судової влади з релігією. Суд відзначався значним ступенем сакральності, земний княжий суд оцінювався крізь призму справедливого небесного суду. При вчиненні досудових дій та в судовому процесі передбачалося широке застосування релігійних присяг. Належне, хоча й не дуже значне, місце відводилося ордаліям. Нарешті, якщо князь не міг, на думку сторін, справедливо вирішити їхню справу, вони могли звернутися до поєдинку («поля») як безпосереднього «Божого суду». Все це створювало певний сакральний ореол навколо княжого суду, посиленню якого сприяли канони православ’я, за якими світський володар був вищим за церковних ієрархів. Земний судовий процес порівнювався зі Страшним судом. Відповідно лише освячені Божою владою інституції, князь і Церква, могли здійснювати правосуддя.

Взаємозв’язок між князем і релігією повною мірою виявився в еволюції повноважень церковних судів. Церковне судочинство княжої доби здійснювалося в