Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Від першої половини XII ст. на тлі соціальних перетворень починається процес одержавлення судової влади, головними елементами якого стали виникнення ієрархічної структури судових органів та пов’язане із цим «обезкняження» суду. З невід’ємної функції князя судочинство перетворюється на елемент державного управління. Одержавлення суду стало частиною загального процесу формування первісного управлінського апарату Давньоруської держави, відомого під назвою двірцево-вотчинної системи управління. «Обезкняження» відбулося внаслідок майже повного передання князем розгляду судових справ до своїх службовців. Посилилося фіскальне значення суду. Суд став важливим джерелом прибутків державної скарбниці та одним із головних джерел утримання княжих службовців. Водночас княжий суд утратив значну частину своєї сакральності.

У цей же період виникають і розвиваються інститут судових привілеїв, доменіальні суди тощо. Князі надавали судові привілеї релігійним особам і організаціям, а згодом і світським особам, переважно аристократії. Вони існували у двох формах: виключення, частково чи повністю, певної особи з-під загальної світської юрисдикції та наділення певних осіб частиною судової влади (доменіальний суд).

Хоча судова влада була зосереджена в руках князя, роль громади в припиненні конфліктів була вельми значною. По-перше, сама громада брала активну участь у веденні суду, як через інститут послухів, так і забезпечуючи захист своїх членів. По-друге, саме з особливим статусом громади як свого роду гаранта державного правопорядку слід пов’язувати інститут примирення. Договірний порядок припинення конфліктів набув поширення ще у додержавний час і залишався одним із найважливіших засобів підтримки ладу в давньоруському суспільстві впродовж усієї княжої доби.

Разом з тим, наявні вже понад півтора століття теорії про функціонування в Давній Русі громадських судів так і не знайшли належної доказової бази і не вийшли за межі гіпотез. Припущення ж про існування суду віча слід відкинути як таке, що не підкріплене належним джерельним матеріалом та суперечить сутності відносин князів і громади.

Загалом суд у Давній Русі, як видається, виконував свої функції цілком задовільно. Він був доступним для населення і здійснювався зрозумілою для нього мовою. Певна боротьба між завданням правосуддя та фіскальними функціями, притаманна давньоруському суду, частіше вирішувалася на користь правосуддя. Це було зумовлено як альтернативністю суду, тобто можливістю сторін самостійно вирішити конфлікт, так і тими впливами, які на князів та їхніх суддів здійснювали Церква та народ.

Сформовані в Давній Русі принципи й інститути судової влади, зокрема система судових органів, стали у подальшому міцною основою для розвитку судової влади в Литовсько-Руській державі.

За часів пізнього Середньовіччя взаємини влади й суспільства на українських теренах зазнали істотного впливу зовнішніх чинників. Після Батиєвої навали (1239–1241 рр.) більшість українських земель потрапили в залежність від монгольських ханів-чингізидів, які правили в улусі Джучі, а згодом у Золотій Орді. Деяку самостійність зберегли лише галицькі й волинські землі, які водночас перебували в орбіті геополітичних інтересів Польщі та Угорщини. У подальшому значна частина українських земель опинилась у складі Великого князівства Литовського (далі — ВКЛ), а до складу Королівства Польського (далі — КП) увійшли Східна Галичина та Західне Поділля. У 1569 р., відповідно до рішень Люблінського сейму, Польща об’єдналася з Литвою у Річ Посполиту. Водночас після Люблінської унії поза межами Речі Посполитої залишилися Кримське ханство, залежне від Османської імперії, Сіверщина, захоплена Московською державою, Закарпаття, поділене між Австрією і Трансильванією, та Буковина, котра як складова частина Молдавського князівства також перебувала у васальній залежності від Порти.

Зрозуміло, що кожна зі згаданих держав мала сформовані владні структури, які взаємодіяли зі спільнотами інкорпорованих українських земель. Це спричинювало як інституційні новації, більш-менш масштабну деструкцію існуючої організації суспільного життя[162], так і спроби консервації певних місцевих владних механізмів. Після розпаду Давньоруської держави й монгольського нашестя суспільне життя ще тривалий час характеризувалося регіональним партикуляризмом і адміністративно-правовим відчуженням земель, а територіальна належність у свідомості населення превалювала над етноконфесійною «руськістю».

За усього багатоманіття моделей організації судової влади на українських теренах визначальними видаються ті судово-владні відносини, які склалися у межах ВКЛ, КП і Речі Посполитої. Саме тут, на думку багатьох дослідників, давньоруські традиції збагатилися європейським досвідом і як наслідок стали основою т. зв. західноруського права, що згодом цілком природно трансформувалося в українське право козацько-гетьманської доби.

Зазначимо, що різні конкретні аспекти судоустрою й судочинства на українських землях, підвладних Литві та Польщі, докладно висвітлено в класичній і сучасній науковій літературі