Читати книгу - "раКУРС"

— Ні, усе добре, — відповідаю, поглянувши на настінний годинник. — Це ти не ображайся на мене, що зірвалася. Куплю собі цілу упаковку одноразових пластикових стаканчиків, вони не б’ються.

— Бачу, що таки образилася, — зітхає мама.

— Мамо, не діставай тими чашками! — кажу нервово, хоча намагаюся стриматись. — Я піду поїм морозива.

— У морозильнику є пачка.

— Мене Сашко запросив.

— І в такий неспокійний час ти думаєш про чоловіків, — зітхає мати. — І в кого ти така вдалася?

— У тебе! — кинула я й швидко вийшла. — Скільки можна одне й те саме?! — пробубніла собі під ніс, грюкнувши дверима.

Поспішаю на зустріч, а мозок свердлить одне запитання: «Хто?» Сашко, як справжній чоловік, приходить раніше. Стримую себе, щоб не побігти, підходжу, вітаюсь.

— Що замовити? — питає так, ніби нічого не сталося.

«Ось у кого потрібно вчитися витримки», — думаю я. Сідаю навпроти нього за улюбленим столиком. Він усміхається до мене, неспішно перегортає сторінки меню, хоча ми стільки разів тут зустрічалися, що я вже знаю його напам’ять.

— Те, що й собі, — відповідаю йому.

Він замовляє два пломбіри, і я питально дивлюся на нього. Він знущається! Удає із себе закоханого на побаченні, а я вся як натягнута струна. Чекає, доки я заспокоюсь? Роблю кілька глибоких вдихів-видихів, прошу офіціантку принести півлітрову пляшку холодної газованої води.

— З лимоном чи без? — питає вона.

Ще й вона дістає!

— Холодної газованої води! — повторюю я. — Зрозуміло?

Дівчина ображено піджимає губи й не поспішає принести воду. Нарешті вона виходить, виляючи задом, мовчки ставить пляшку переді мною. Кілька ковтків прохолодного напою охолоджують мої нутрощі та мізки.

І тут я помічаю, що Сашко показує очима на когось позаду мене. Нахиляюся поправити шнурки на кросівках і бачу за сусіднім столиком чоловіка. Ми говоримо про спеку, яка стоїть останніми днями. Напевно, чоловікові стало нецікаво, і він незабаром розраховується і йде.

— Хто? — нарешті можу поставити вголос запитання, яке вже майже годину бурить мою свідомість.

— Семен.

— Я так і знала! Що трапилось?

— Нажерся, як свиня, почав своїй пасії душу виливати, — коротко пояснив він.

— Звідки ти дізнався?

— Підібрав його п’яного, майже без тями, привів до належного стану, став допитувати, що встиг своїй дівці розказати. Він зізнався, що пам’ятає лише те, що казав їй, щоб тікала звідси, бо незабаром наші прийдуть і ополченців виженуть. Уяви, так і сказав — «наші»! Не треба великого розуму, щоб зрозуміти, хто є наші. Може, іще щось розтріпав — не знаю, та й сам він не може згадати. Ось такі справи, Елю!

— Невеселі, — промовила я. — І де він зараз?

— Уже на українській території — такий був наказ Ігоря Максимовича.

— І що тепер?

— Вирішувати вам, — сказав Сашко. — Можливо, Семен називав ваші прізвища, тож ми не можемо наражати вас на небезпеку.

Я задумалась. Становище наше — п’ятдесят на п’ятдесят. Може, здав нас Семен, розв’язавши язика на п’яну голову, а може, і ні.

— Що вирішили інші хлопці? — запитую Сашка.

— Вони залишаються, а ось тобі варто добре подумати. Усі хлопці — холостяки, а в тебе двоє дітей.

— Я залишаюсь! — відповідаю йому відразу.

— Добре подумала?

— Діти в надійних людей. Що тут думати? Я свідомо йшла на ризик і зараз розумію, що може зі мною бути, але я готова до всього. Які будуть подальші накази?

— У тебе з Олегом уже є завдання. Ви з ним справляєтесь. Іван та Максим уже отримали своє перше оперативне перевірочне завдання. Може статися так, що після його виконання їх також доведеться виводити.

Ми прощаємось, і я поспішаю в центр міста з надією дізнатися щось нове.

Уже кілька днів температурю й бухикаю. Застуду підхопив, напевно, тоді, коли повернувся з блокпоста до казарми й тіло, яке, здавалося, ось-ось почне плавитися від спеки, облив холодною водою. Прохолоди вистачило ненадовго — тіло швидко знову нагрілося. Уже з тиждень стоїть неймовірна спека, якій раді хіба що жовтоголові соняхи. Їх ціле поле я бачу чи не щодня, коли стою на варті за містом. Море маленьких сонечок тягнеться до самого горизонту, зливається із синню неба. На небі ані хмаринки. Земля благає пити, а отримує лише рани на своєму тілі від розривів снарядів…

Ледь відбув зміну й попросився у звільнення.

— Іди до лікарні, — порадили мені хлопці, дивлячись на те, що я ледь тримаюся на ногах під нещадними променями небесного світила.