Читати книгу - "Чорна Індія"

– Та ні, – опирався Джек, – я приїхав тільки, щоби довідатися, куди то подівся Гаррі, й більш нічого. А щоби кожному віддати те, що йому належиться, то я скажу, що без того невловимого духа...

– А, ось до чого договорились!.. – кликнув Симон Форд.

– Так, дух, – повторяв Джек Ріян, – син якої там чарівниці, внук «огненної чарівниці» – що, втім, хочете! В кожному разі, без його ми ніколи не дійшли би до галереї, з якої ви не могли вийти!

– Певно що так, Джеку! – відповів Гаррі. – Та цікаво було би знати, що це за сотворіння було воно?

– Дух! – кликнув Джек Ріян. – Як кожний домовик, зникає він як тінь, коли захоче хто його спіймати! Заспокойся, Гаррі, він ще колись появиться.

– Ну, Джеку, – промовив Симон Форд, – домовик чи ні, ми постараємося його віднайти, а ти поможеш нам при тому ділі.

– Ви беретеся за небезпечне діло, пане Форд!– сказав Джек Ріян.

– Гарно, Джеку, побачимо!

Можна уявити собі, як скоро ціла родина Форда, а особливо Гаррі, привикли до Нового Аберфайля. Він оглянув усі закутини в підземеллю й так його добре пізнав, що міг означити, що саме знаходиться на поверхни землі над даним місцем у підземеллі. Він знав, що над тим кутком йде Клейд, тут знову знаходиться озеро Ломонд, а там Катрайн. Оті стовпи підпирають Ґрампіанські гори. Туди, горою, йде залізниця Боллок. А там дальше кінчилася територія Шотландії.

Гаррі був знаменитим провідником по отому підземеллі. Провідники в Альпах ведуть по скелях у білий день, а Гаррі міг був так само певно вести в підземеллі серед непроглядної темряви.

Зате й полюбив він Новий Аберфайль! Не раз з лампою в руках блукав він по далеких закутках підземелля. Плавав він по підземних озерах, а навіть полював, бо в підземеллі розвелося багато диких качок та бекасів, які прокормлювалися рибами, що їх повно було в підземних водах. Очі Гаррі привикли так до темряви, як очі моряка до віддалі. Під час отих прогулянок все-таки не покидала Гаррі надія, що йому вдасться-таки віднайти це загадкове єство, при помочі якого він і його рідня зостали врятовані від смерти. Та чи це вдасться йому? Так, без сумніву, якщо вірити внутрішньому голосови, що додавав йому надії. Та все-таки були слабкі вигляди на успіх, як це видко було з дотеперішних його досягнень.

Вже не повторювались ніякі напади на родину старого гірняка, як це було передше, до відкриття Нового Аберфайлю.

Таке-то було життя в тому дивному підземному світі.

Не треба одначе думати, що життя в тому «вугляному місті» було позбавлене всяких приємностей і радощів зовнішнього світу та щоби його жителі жалувалися на житейську монотонність.

Зовсім ні!

Жителі Нового Аберфайлю – маючи спільні інтереси, однакові погляди та рівні засоби фінансові, – творили майже одну велику родину. Всі знали себе добре; сходилися завжди разом, і тому не глядали ніяких приємностей на поверхни землі.

Кожної неділі устроювали спільні прогулянки по копальни, по ставах та озерах, і все те мало в собі багато принадної краси.

Дуже часто лунали над берегами озера Малкольм веселі звуки шотландської кобзи. Всі шахтарі спішили сюди юрбою і заводили веселі танки, а Джек Ріян, зодягнений в пестрий стрій верховинця, стоячи зі своєю кобзою на верху великої бочки, бував того дня королем забави.

З цього виходило, як говорив заєдно Симон Форд, що «вугляне місто» могло зовсім добре суперничати зі столицею Шотландії – з тим містом, що підлягало всім капризам студені й спеки та всяким неприємностям нездорової атмосфери, і яке, оповите чорними хмарами фабричного диму, вповні заслуговувало на прізвище «Старого димаря»[23].

В таких обставинах проживала родина Фордів щасливо. Один тільки Гаррі був усе замкнений в собі, задуманий, і Джекови Ріянови, хоч як він намагався, не вдавалося розвеселити його.

Одної неділі в липні обидва товариші проходжувалися над берегами озера Малкольм. Вугляне місто спочивало. Там, нагорі, була погана погода; внаслідок довгих дощів важкі хмари вкривали землю густим туманом. Важко було й дихнути на поверхні землі. А в вугляному місті противно. Було тихо, ні вітру, ні дощу; температура панувала лагідна. Туди навіть не доходив відгомін бурі, яка шаліла на землі. Тому багато мешканців Стірлінга і його околиці прийшло відпочити в підземелля копальні. Ясному блискови світла електрики могло би було позавидувати британське сонце, закутане в сірі, понурі хмари.

Джек Ріян