Читати книгу - "Не озирайся і мовчи"

— Дивися, — сказав дід, коли кабіна піднялася на восьмий поверх і двері роз’їхалися. — Спочатку визначимо, скільки треба ваги, щоби двері не зачинялися.

Старий моряк зайшов до кабіни зі штативом. Поставив його біля задньої стіни так, щоби місце на штативній головці із прикріпленим скотчем було спрямоване до виходу. Прокрутив зрізану пляшку, заново зафіксував її край скотчем, а тоді озирнувся на онука.

— Подай рогачі.

Марк простягнув дідові хистку конструкцію з ринвою, яку той розташував посеред ліфта. Верхній край ринви опинився біля триноги, в тому місці, куди мала впасти обрізана пляшка, коли відклеїться скотч, а нижній практично доходив до краю кабіни.

— Злий воду з тазика у відро й тягни всі відра сюди. — Дід показав на вільне місце з боків ринви.

Вони перенесли відра всередину кабіни. Два поставили ліворуч від ринви, ще одне — праворуч, ближче до триноги. Черпаючи воду мензуркою, Арсен наповнив прив’язану під штативною головкою пластикову пляшку. Переконавшись, що скотч утримує пляшку від перевертання, дід вийшов з ліфта. У збудованому ще за Союзу панельному будинкові, в якому старий моряк жив із Бібі до її смерті та до переїзду із сином до нової квартири, ліфт сповіщав про спрацювання «вагових» датчиків глухим клацанням. Зайшов до кабіни — «клац», вийшов — знову «клац». Оскільки ліфт у багатоповерхівці на Квітки-Основ’яненка був відносно новим, кабіна, коли до неї заходили, не клацала. Програма сигналізувала лише про перевищення допустимої ваги, коли всередину ліфта набивалося більше як п’ятеро людей. Щоб перевірити, чи в кабіні набралося достатньо ваги для спрацювання датчиків, Арсен мусив вийти й почекати.

Спливло десять секунд, двері не рухалися, і дід задоволено буркнув:

— Прекрасно.

Потому забрав із кабіни одне з відер. За п’ять секунд двері почали зачинятися: ваги речей і води, що залишилися в ліфті, стало недостатньою для спрацювання датчиків ваги. Арсен притримав двері рукою та поставив відро назад.

— При тридцяти з чимось спрацьовує, а при двадцяти — ні. Зараз визначимо точно. Давай тазик.

Марк підсунув тазик до діда. Той присів біля входу в ліфт, підтягнув одне з відер до себе (проте не виймав його з кабіни), взяв у праву руку мензурку й почав вичерпувати воду.

Тієї миті прочинилися двері однієї з квартир ліворуч коридором й у дверному отворі виникло бліде й зморшкувате обличчя. То була сусідка Грозанів із однокімнатної квартири — Вероніка Федорівна Климчук. Майже однакового з Арсеном віку жінка мала вигляд щонайменше на п’ятнадцять років старшої. Глибоко сховані в драглистому, неначе піддутому лиці очиці лиховісно блискали з-за товстих лінз. Немите волосся тонкими пасмами спадало на лоба, химерні жмутки стирчали з-під окулярних дужок. Вероніка Федорівна сама-одна: не мала ні чоловіка, ні дітей, що з віком позначилося на психіці. Поза тим що діставала сусідів із найменшого приводу, жінка вже років п’ять не оплачувала комуналку й ігнорувала будь-які спроби напоумити її. На початку зими 2015-го вона облила власною сечею двох працівників ЖЕКу, що прийшли довідатися про причини заборгованості за водопостачання та опалення. Потім сама ж викликала поліцію та заявила, що ЖЕКові виконавці намагалися вдертися до її квартири. Ще одна її улюблена забава полягала в тому, щоб викликати швидку, після чого не пускати лікарів до квартири чи, впустивши, через десять хвилин вигнати, репетуючи про їхню некомпетентність і погрожуючи судом.

— Що ви тут робите? — прокаркала жінка.

Арсен незлюбив Федорівну з першого дня, щойно переселився до сина. Він іще не знав її, не чув жодної історії про неї, та лише поглянувши на зсутулену, засмикану постать, сказав, що «ця стара відьма тріпатиме всім нерви, поки не здохне». Не встаючи, старий моряк повернув до неї голову й поважно виголосив:

— Встановлюємо у ліфті сральник.

Вероніка Федорівна сконфужено блимнула.

— Сра… Що?.. Навіщо?

Арсен гмикнув, вклавши у гмикання всю, на яку був здатен, зневагу.

— Щоб можна було похезати в кабіні.

Федорівна по-черепашачому витягнула голову й втупилася в чоловіка біля ліфта. Їй знадобилося секунд десять, щоб сяк-так оговтатися.

— А у вас є на це дозвіл?

— А у вас є дозвіл сцяти просто в кабіні? — продовжував знущатися Арсен. Жінка вся сіпнулася, наче її вдарило розрядом. Марк стояв спиною та не озирався. Хлопця душив сміх. Дід відвернувся й мовив як ніби сам до себе: — Позавчора хтось не доїхав і зробив калюжу просто на підлозі. Отут. — Він тицьнув пальцем в одне з відер. — Смердить.

— Я нічого не чую.

— Дуже дивно, що не чуєте. — Арсен багатозначно глипнув на неї. — Часом не знаєте, хто б то міг бути?

Вероніка Федорівна була злегка звихнутою, та не дурною. Жінка не знала, чи справді хтось зробив калюжу в ліфті, чи той нікчема з неї глузує, проте розуміла, що спроби сперечатися за теперішніх обставин справлятимуть враження, мовби вона причетна до того неподобства й виправдовується.

Двері з гуркотом захряснулися.

Арсен подивився на онука, підморгнув і продовжив переливати воду з відра до тазика. Він вичерпав більше ніж половину відра, коли двері ліфта знову почали зачинятися.

— Оп! — Чоловік підставив під одну зі стулок плече, водночас зачерпнув воду з тазика й перелив одну чашку назад у відро, приговорюючи: — Добре. Дуже добре.

Марк присів біля діда. Той відхилився від дверей ліфта, виждав, перевіряючи, чи вони не зачинятимуться, а тоді поклав руку на онукове плече.

— Як я й думав: десь двадцять п’ять кілограмів. Два повні відра, штатив, літр води в пляшці й трохи більше ніж третина відра. — Арсен підвівся, взяв котушку з нитками й зайшов до кабіни. Поглянув на Марка й узявся пояснювати: — У кабіні зараз надлишок ваги, якраз достатній, щоб спрацювали датчики. Тепер я прив’яжу кінець оцієї нитки до смужок скотчу, що фіксують пляшку. Другий кінець ти триматимеш під час запуску ліфта. Нитка не завадить дверям кабіни зачинитися.

Мізинцем притримуючи край скотчу на штативній головці, Арсен обкрутив смужки скотчу й зав’язав вузол, не затягуючи нитки. Потім повільно прибрав мізинець, стежачи, щоби скотч не відклеївся.

Розкручуючи котушку й повільно задкуючи, чоловік вийшов із кабіни.

— На, — вручив котушку онукові. — Суть ухопив, ні? Не заходячи до ліфта, я натисну кнопку й відсмикну руку. Ваги в кабіні достатньо, двері зачиняться, й ліфт поїде. Щойно він рушить, ти потягнеш за нитку. Скотч відклеїться, вода з пляшки стече ринвою та вихлюпнеться на двері ліфта. Ну, переважно на двері. — Марк узявся кивати. Уловив. Дід правив далі: — Технічно вода все ще буде знаходитися в кабіні, проте кабіна