Читати книгу - "Вітри сподівань"

вертячи своєю куделею навкруги. Ярема тримав у руках шаблю, а Андрій — пістоля, бо збирався на оглядини місцевості. Андрій більш інтуїтивно, аніж для самозахисту, направив у чорну куделю пістоля та натиснув на гачок. Бахнуло так, що відлуння покотилося округою, перекочуючись декілька разів, а від чорної куделі почувся несамовитий вереск декількох істот. Друзі ладні були втиснутися в цього дуба спинами, по яких побіг цілий мурашник. А ця кобиляча голова замість того, щоб дременути від них, рушила стрімко в їхній бік. Тут уже хлопці ледве не заволали від невідомості, а Ярема підняв шаблю і готовий був рубанути нею.

Раптом неподалік заіржав Орлик і, кумедно скакнувши, опинився поміж куделею і готовими до всього хлопцями. Тут і спала полуда з очей. Тепер козаки побачили, що перед ними стоїть звичайний собі кінь, впряжений у віз, а Орлик грайливо треться об його гриву.

— Кого це нечиста носить ночами? — злісно закричав Андрій, а Ярема підбавив перцю, вилаявшись у той бік.

Почули якесь бурмотіння, і перед ними виникло двоє розпатланих, як і їхній кінь, хлопчаків.

— Дядечки, не лупцюйте нас… Ми поснули, а наша Мурашка відв’язалась і завезла бозна-куди!

Андрій розглядався на цих скуйовджених хлопчаків, вирізняючи їхні риси, які було вже видно в обрисах світанку. Позаду хлопчаків з’явилася жіночка, і по ході було видно, що молода та рухлива.

— Хто це вночі по людях шмаляє? Ви що, з печі попадали, гайдамаки зашорохані? — лаялась вона, виходячи з темряви.

Нарешті стала поміж дітлахами та козаками.

Друзі мовчки розглядали матір тих однакових хлопчаків, що нервово била себе по щиколотках пугою. На якусь хвильку запанувала мовчанка, а тоді Андрій випалив:

— Коня треба тримати на прив’язі, коли спати вкладаєтесь!.. Гайдамака вже й голови б ваші постинав спросоння!

Жіночка промовчала хвильку і промовила з придихом:

— Та воно ваша правда… Заїхали ми, куди й не гадалося. Мо’, помиримося?..

Хлопчаки у цей час якось смішно водили головами — то на матір, то на козаків, які ще тримали у руках зброю.

Після цих слів смаглявої, схожої на циганку жінки Підлужний стояв, зосереджено дивлячись на неї, не міг збагнути з вимови, хто вона є. Побачив, що і Ярема знетямлено поглядає на незвичайну мандрівницю, зиркає й у бік Андрія.

— Миритись, миритись!.. Не будемо битись! — почали стрибати і кричати обидва хлопчаки. У друзів нарешті минула лихоманка від непевності, й вони дружно розсміялися.

Через хвильку вже реготали всі, а Орлик з Мурашкою, винуватицею нічного переполоху, перестали тертися і, вишкіривши зуби, поглядали на людей.

Через якийсь час під цим же розлогим дубом задиміло вогнище і недавні «ворогуючі сторони» варили щербу, щиро заправлену рибою. Хлопчаки Станко з Мілком вертілися навколо козаків, а то забігали десь подалі. Схвильована Розена — так звали нову знайому — бігла шукати дітей, і вони, випереджаючи матір, неслися до вогнища, немов бісенята. Коли вже вариво от-от мало бути готовим, Розена, пригрозивши дітям пугою, наказала сидіти на місці. Та вони знову знайшли собі забавки: то витягали в козаків шаблі з піхов, то тягнулися за пістолями, що були заткнуті за чересом, а то просто тикали у вогнище цурпалками, а коли ті починали горіти, гасили їх у казанку зі щербою. Ярема, спробувавши щерби, весело оголосив, що можна снідати, і зрадів, можливо, більше, ніж хлопчаки, бо вони вже добряче дошкуляли йому своїм непослухом.

Розена мала добрячий череп’яний полумисок, і Ярема щедро насипав туди щерби по самі вінця. Нарешті й хлопчаки присіли до полумиска і заходилися наминати густу щербу, старанно виловлюючи ложками шматки риби. Побачивши, як швиденько ті уминали вариво, Ярема весело обізвався до них:

— Оце, хлопці, по-нашому!.. А я думав, що й коли їсте, не можете всидіти на місці!

Поки друзі сьорбали щербу, по черзі дістаючи їжу з дерев’яної миски, у малих уже застукали ложки по дну череп’яного полумиска. Підлужний кивнув Яремі, і той підвівся та висипав рештки їжі у полумисок Розени та дітей.

Доїли свою їжу всі одночасно, і малі бісенята знову кудись забігли, ганяючись один за одним. Андрій з Яремою опісля ситного сніданку спроквола почали збиратися у дорогу. Розена, побачивши, що друзякам до неї вже нема ніякого діла, стала, руки в боки, і, хмикнувши, запитала:

— Так що, ви без нас збираєтесь їхати? А ми ж як?..

Друзі нерозуміюче перезирнулись, і Андрій на її дивні запитання відповів:

— Та ми з тобою, Розено, і не домовлялися їхати на повинність козацьку…

— Так ви ж до Чигирина… Туди зараз і старе й мале злазиться. На війну з ляхами йдуть… — незрозуміло куди гнула Розена.

Тут уже і Ярема не витримав, кинув у її бік різкі слова:

— А ти що, на війну зібралася з двома дітлахами?

Та промовчала, а тоді вже примирливо мовила:

— Та ми хотіли до Чигирина з вами… Все одно нашу хату в Городищі вишневці минулого року спалили. По людях перебиваємось, а чоловіка мого забили, бо нас боронив…

Друзі стояли мовчки, дивлячись то на Розену,