Читати книгу - "Чорне і сріблясте"

Через кілька днів Нора придбала спеціальну дірчасту сковороду для смаження каштанів. Посудина виблискувала новеньким металом і дуже відрізнялася від тієї сплюснутої і заржавілої сковороди, з якою приходила в наш дім пані А. Цей ритуал Бабетта виконувала щоосені. По каштани вона вибиралася до лісу за своїм будинком, збирала їх там ще у шкаралупі, а потім приносила до нас смажити. Я допомагав їй один по одному їх надрізати, і того вечора на вечерю ми мали каштани і підсолоджене медом молоко.

— Такі смачні, як у неї, нам не вдадуться, — каже Нора. — Ці я знайшла у супермаркеті. Але спробувати можна.

Ми трохи невпевнено розглядаємо золотисту м’якоть, а дружина тим часом просить мене налити їй вина і повідомляє:

— Я думала про те, щоб перевести Емануеле до іншої школи.

— О, так?

— Так, наступного року. Тут його не цінують як слід і не розуміють. Вона завжди так казала. І потім, виривати дитині з зошита сторінки — це неправильно.

— Учительки завжди виривають сторінки, на те вони й учительки. Так було завжди.

— Тепер уже ні. Тепер такого не роблять, — Нора робить паузу, щоб ковтнути вина, а тоді простягає келих мені. — А ще я подумала: якщо тобі не продовжать контракт, то це не так уже й страшно.

— Ой, боюсь, що таки страшно.

— Знаєш, то була б непогана нагода поїхати звідси. Бодай на якийсь час. Якщо тобі тут недобре і ти вважаєш, що десь є кращі можливості, то варто принаймні спробувати. Над своїми проектами я можу працювати й деінде, а навіть якщо й не зумію, то не біда. Стану фахівцем із підсмажування каштанів, — вона кладе руку мені на стегно. — Що скажеш?

— Не знаю. Стільки всього нового нараз...

— Та ні. Глянь сюди. Думаєш, вони вже готові?

Якось уночі, під час хвороби, пані А. наснився Ренато. Щоб він приходив до неї уві сні — таке траплялося нечасто. Проте цього разу стояв перед нею, елегантний, як завжди, от лише у якомусь недоречному фетровому капелюсі на голові — недоречному, бо ж ніколи терпіти не міг жодних головних уборів, казав, що йому від них свербить шкіра. Руки тримав у кишенях довгої теплої куртки і лагідно кликав її за собою: «Ходімо, вже час».

Пані А. боялася, що в кишенях у нього сховане щось небезпечне, і просила показати долоні, та він не звертав на це уваги і знай повторював: «Ходімо, вже пізно».

«Не хочу, ще ні! Йди геть!» Пані А. позадкувала. Ренато розчаровано схилив голову, а тоді повернувся, і морок поглинув його цілого, з голови до п’ят.

Отже, тієї ночі Бабетта прогнала свого чоловіка, попри всю любов, яку відчувала до нього: то був гарний символ її надзвичайної прив’язаності до життя.

Десь у той самий час сон приснився і мені. Я був у безлюдному підземному паркінгу. Посередині з тріщини в асфальті ріс чагарник. Коли я підійшов ближче, щоб на нього подивитися, то побачив, що насправді це верхівка крони величного дерева; його стовбур тягнувся на багато метрів униз, так далеко, що підніжжя не було видно. Прокинувшись, я зумів пов’язати цей образ із пані А. На жаль, розповісти їй про це мені вже не довелося.

Вона була з тих кущів, які пускають коріння в тріщинах у стінах і попід тротуарами, належала до того різновиду витких рослин, яким досить ухопитися бодай за крихітний п’ятачок ґрунту — і незабаром вони вже обплітають цілий фасад. Так, пані А. була бур’яном — але з тих шляхетніших. Та й помилки, яких вона припускалася в останні місяці свого життя, — адже опустила руки набагато раніше, ніж можна було, не підготувалася до безконечного майбутнього, що настане після неї, почувалася розгубленою — були, мабуть, неминучі. Тим, хто буяє такою повнотою життя, — не до думок про смерть: я бачив це по ній і бачу щодня по Норі. Думати про смерть випадає лише тим, хто спроможний послабити хватку, тим, хто хоч раз уже так і вчинив; це навіть не думка, радше щось схоже на спогад.

Втім, про одну річ пані А. таки подбала заздалегідь: придбала собі місце на кладовищі поряд із могилою свого чоловіка. Якогось дня, найімовірніше, пополудні, вона вирушила пішки до місцевого цвинтаря, стискаючи в руках чорну торбинку, а потім з тієї ж таки торбинки вийняла гроші, щоб заплатити за земляне ложе, на якому згодом спочине. Не знаю, було то ще перед тим, як у неї виявили рак, чи вже опісля, але певний, що й того разу спонукала її до такого вчинку аж ніяк не думка про смерть, а любов до Ренато: перебувати далеко від нього ще одну вічність — ні, цього вона не витримала б.

— Нам теж слід про це подумати, — мовив я Норі, коли ми заходили через хвіртку на кладовище. Вдавав, наче жартую, але насправді говорив серйозно.

— Ти ж завжди казав, що хочеш, аби тебе кремували.

— Може, я щойно передумав.

Дружина лукаво скривила губи, ніби хотіла сказати, що ще подумає, чи хочеться їй весь той час лежати поруч зі мною, а потім трохи розгублено