Читати книгу - "Коханий волоцюга"

чи спаліть і забудьте. Я просто хочу, щоб мій брат був щасливим. Бо він того вартий. Дізнатися про нього ви зможете з міської газети за цей тиждень. Там є нарис про мого брата, про його хобі. Надсилаю вам три марки з рибками. Поки що скористайтеся однією. Вона допоможе вам познайомитися — просто подаруйте йому… після прочитання публікації. Зробіть крок назустріч першою, бо сам він у сердечних справах дуже несміливий, хоч справляє враження впевненого. Насправді ж то лише маска. Андрій дуже інтелігентний, ранимий і нещасний, і він неодмінно полюбить таку ж інтелігентну врівноважену жінку та ще й колекціонерку».

Полюбить… Ха!.. Та скоріше на лисині кропива виросте, ніж цей сніговик полюбить когось. Але навіщо позбавляти самотню жінку ілюзії?

«Тільки ніколи не кажіть, що ви подавали оголошення у радіослужбу знайомств. Хай це буде наша з вами таємниця. Вірю, що ми з вами станемо не тільки родичками, але й подругами…»

Ну от, лети з привітом, вернись з… мільйончиком! А що, недаремно ж я на психолога вчилася. Хоч і недовчилася… Завтра ж ця дурепа буде читати і заливатися сльозами. А за місяць-другий… Що ж, за це можна і випити.

У місяць-два її програма не вклалася. Літо пряжило, ніби збиралося нагріти місто на три роки наперед. АА виїздив у Карпати. Марта гостювала у подруги в селі. Але гра тривала. І ось нарешті осінь. І — хід третій. Вона якраз підливала коньяк до кави, як хтось натиснув кнопку домофона і, здається, не збирався її відпускати.

— Хто? — сердито перепитала Марта.

— Хто-хто? Кінь в манто! Хіба не бачиш? У тебе ж тут камера біля дверей, — почувся нахабний Славків голос…

— Фу-у-у! Ось, дивись, кицюню. Та не на мене, а на цифровик. Клац! Твій Риб нахиляється до Мартусі в ресторані. Клац! Заходить у під’їзд. Клац! Виходить з квартири. Клац! Радісна зустріч на вулиці. Клац! Сяюча Мартуся сідає в його авто.

Славко торжествує. Власта усміхається. Але без особливого торжества — всередині ніби й справді котячі кігтики шкрябають. І чого б то?..

— Браво! Ось твій гонорар.

— А що тобі? — Славко запитально дивиться на Власту.

— Гра. Просто гра. Я ж тут від нудьги вмираю. Вчора масажиста у фітнес-центрі мало не відлупцювала. Сьогодні кравчиню до сліз довела. Ото й уся розвага.

— А якщо серйозно? — недовірливо перепитує Славко.

— Ти читав, що благовірна Мела Гібсона вимагає від нього за зраду аж чотириста п’ятдесят мільйонів «зелененьких»?

— По-перше, твій АА — не Мел Гібон і такі бабки йому й не снилися. Не так уже й високо він злетів. Хоча… Якщо буде далі так старатися… А по-друге, ти читала, що в місіс Гібсон ще й семеро гібсенят? А діти…

Власту наче струмом ударило. Та як він сміє? Як він сміє, цей лузер, цей нікчемний знімкун задрипаної «рептильки»?! Що він знає?! Що він розуміє?! Діти… А їм з АА ніколи було дітей заводити! Ніколи! Вони заводили гроші. Вони крутилися, як в’юни на пательні, щоб вибитися в люди. Він купував-продавав, продавав-купував і знову купував-продавав. Потім оцей будинок, фірма. Тоді — політика, посада. І на все потрібні були гроші. Гроші, гроші, гроші! Інше — на потім, «як міцно на ноги станемо». А потім… Ось воно — потім.

— Що, гроші поділити не можете? — усміхається Славко.

— А я не хочу ділити! Хочу все — як компенсацію. Він же обіцяв, що я буду жити, мов королева.

— Отакої! — Славко не приховує іронії. — Ти й живеш, як королева. Снігова…

Вона шаленіє, з розмаху вліплює йому ляпаса.

— Це чайові. До гонорару.

Снігова королева… Знав би він, скільки їй довелося пережити дорогою до трону. Андрія майже ніколи не було вдома. А вона… Он Олька з сусіднього під’їзду, бувало, тільки зустріне, починає скаржитись: то з чоловіковими батьками їй тісно в одній квартирі, то діти похворіли, то грошей бракує… Але навіть вона жила! А вони все тільки готувалися до життя. До справжнього життя! Ось ще трохи грошей зберуть, куплять кращу машину, збудують розкішний дім, стануть багатими і тоді… Отоді нарешті почнеться справжнє життя!

Поки справжнє життя настало, нічого не залишилося. Тільки контракт. Їхній дім давно вже нагадує акваріум для риб. Жінка і чоловік так же безмовно і безшумно, як риби, пропливають у ньому одне повз одного: з передпокою — до вітальні, з вітальні — до спальні, зі спальні — до ванної, з ванної — до кухні, з кухні — у передпокій… Мовчки прокидаються, вмиваються, одягаються, п’ють каву, спускаються у гараж, розміщений у цоколі, сідають кожне у своє авто (в нього — чорне, в неї — сріблясте), випливають на вулицю і пливуть у різні боки. Вона повертається за кілька годин — після фітнес-центру чи шопінгу (у провінції навіть для людей їхнього статку розваг небагато, хіба що зрідка корпоративні вечірки та казино, до якого вона почала вчащати з минулої осені). Він — коли ввечері, а коли й уночі. Знову пропливають просторими клітками, непорушно сидять кожен перед своїм телеящиком: вона любить сентиментальні серіали, він — бойовики, ділові новини або футбол.

Не раз безсонними ночами, дивлячись у темряву, Власта намагалася згадати, коли