Читати книгу - "Пасажири вільних місць"

Остання витівка була їй особливо дошкульна, бо вразила в найболючіше місце — жадобу материнства, почуття, що попри всі лютощі завше ятрило їй серце. Вона була вже не дитина й добре знала, що не бузько приносить дітей, і саме це її засмучувало. Чому воно справді не так? Тоді кожна стара дівка мала б принаймні хоч дитину.

Вона просто гинула за дітьми і, бачивши, як сусідські нащадки бавляться на вулиці, ладна була помиритися з цілим світом, аби лиш мати змогу взяти на руки дитину. Та як вона наближалася до котрої, матері вихоплювали дитину їй з-під носа, мурмочучи щось про лихе око. Тоді вона замикалась у хаті й плакала, а опісля ставала ще лютіша.

Часом, як туга за дітьми знемагала її, вона зодягала свою Перлину, як немовля, клала в скриньку, немов у колиску, й колихала.

Нарешті їй довелося визнати, що боротьба надто нерівна, і вона вже ладна була б скласти зброю, якби цим могла купити собі мир. Адже вона переконалася, що за той час, як городяни отруїли все її життя й обернули його на пекло, вона їм не завдала ніякісінької шкоди, ба навіть помагала розважатися. Та до згоди не дійшло, надто велику втіху давала війна її супротивникам, тому й тривала далі.

Одного разу в житті панни Гольм настала ясна пора й додала їй нового запалу в боротьбі, бо на літо до містечка приїхала відпочивати речниця жіночої емансипації. То була невеличка стрижена вчителька з Копенгагена, що ненавиділа чоловіків ще дужче за неї і виношувала різні плани, як би скинути їх з трону. Вони з панною Гольм зазнайомились і прихилились одна до одної через свої потаємні уподобання. Копенгагенка знайшла в панні Гольм вдячний грунт своїм ідеям і змалювала їй, якої глибокої несправедливості допустилися супроти жінок і доля, й самі чоловіки. Все теперішнє суспільство грунтується на жіночій кривді, а найбільша з них полягає в тому, що жінка мусить народжувати дітей. Тому насамперед треба втовкмачувати жінкам у голову, щоб вони відмовились від цього. Нехай, мовляв, природа винайде собі інший спосіб. Вона зачарувала панну Гольм тим, що хвалила її рішучість і послідовність у зненависті до чоловіків, а та, простодушна бувши, брала її слова за великі мудрощі. Та як копенгагенка взялась обмовляти саму долю й досліджувати природу бога, вважаючи за несправедливість, що в божій трійці чоловічий рід заступає аж дві особи, а третя — більше, ніж сумнівна, то панні Гольм її товариство зробилося не таке приємне. Вона вже навіть бажала в душі, щоб та швидше поїхала, і аж відітхнула полегшено, коли вчителька врешті залишила містечко, хоч і не мала тепер жадного товариства.

Однак знайомство їхнє не минуло безслідно. Панна Гольм навчилася систематизувати свою зненависть до чоловічого роду і тепер ліпила свою відразу в поважні звинувачення, які, не мавши інших слухачів, виголошувала улюбленій Перлині.

Собачка знову стала єдиною втіхою в її смутному житті. Вона чемно вислухувала її лекції, тільки подеколи разів зо три гавкала, даючи взнаки, що цілком згодна зі своєю господинею. Перлина розуміла кожне її слово й ненавиділа всіх чоловіків так само, як і панна. Вона ніколи не пропускала нагоди вчепитися котромусь чоловікові в ногу. За це її копали черевиками, хлопчаки шпурляли в неї камінням, але вона ні разу не скаржилась на свою господиню, як її кривдили, а покірно приймала штурхани й удари. Спільна доля дедалі дужче прив’язувала їх одну до одної. Тому не було нічого дивного, що Перлина свою зненависть до чоловічого роду перенесла й на псів. Вона не зносила їх і не мала цуценят. І це сповнювало панну Гольм гордощами. Довго вона побоювалася за Перлину й пильно її пантрувала, та як собачці минуло вже п’ять років, панна Гольм заспокоїлась. Вона була твердо переконана, що Перлина засвоїла її погляди на протилежну стать, і написала про це своїй стриженій приятельці в Копенгаген, а також розповідала кожному, хто тільки хотів її слухати. І дивувалася, що люди самі заводили мову про незвичайну Перлину і зваблювали її розповідати про собачу цноту. Панна Гольм не бачила тільки їхніх мін, коли вони відходили від неї.

Якось незаспокоєне почуття материнства особливо долягало їй. Вона пестила й без кінця одягала Перлину, та це не допомагало. От вона й стояла зажурена коло вікна. Раптом знадвору почувся галас і стукіт дерев’яних черевиків. То ціла юрма школярів бігли вулицею, вимахували шапками й гукали:

— Ура! Лісникова дівка народила кучерявих близнюків!

Панну Гольм немов громом прибило. Живучи самотою, вона нічого не знала за ту подію, про яку гомоніло ціле містечко. Кучерявих близнюків! їй раптом сяйнула думка: «А що, якби лісникова дочка відступила одну дитину?» Вона швидко одяглася й вийшла з хати. Перлину вона залишила вдома: останнім часом та занадто погладшала й не змогла б так далеко зайти.

Дорогою вона міркувала собі: школярі сказали, що то хлопці. Вона воліла б дівчинку, та вже нічого не вдієш. До того ж як вона сама його виховає, то він не буде такий, як решта чоловіків. їй було радісно на серці, і вона швидко йшла далі.

— Дивіться, як он та жердка летить! — сказала одна сусідка другій, позираючи вслід їй кожна з свого вікна обабіч вулиці.

Та панна Гольм не чула, а якби й чула, то не образилася б, така сьогодні була миролюбна.

До лісникової хати вона прийшла спітніла й захекана. В невеличкій кімнатці сиділа на побічниці ліжка молода мати й пробувала напоїти кавою своїх дітей. Стара лісничиха поралась у хаті й бурчала, невдоволена, що близнята народжуються там, де й однієї дитини забагато. Панна Гольм сказала, чого вона прийшла, і мати з дочкою відразу пристали на її бажання.