Читати книгу - "Сім стихій"

Неподалік від нас низка озер. На їх берегах височіли стовбури модрин. Я знав: водойми тут найчастіше виникають від того, що лід починає підтавати. Лід цей захований під ґрунтом. Зверху ростуть модрини, їх коріння та нижні частини стовбурів, ніби у спадок, дістаються потім риб’ячому населенню — щукам, чирам, харіусам.

У тонкому шарі життя, що розпластався по тутешніх тундрах, вічний сон часто-густо приходить на зміну піднесенню та квітуванню. По-зрадницьки ненадійні крижані мури: їх прориває вода, і тоді ціле озеро раптом втікає у річку. На оголеному дні лишаються чорні пеньки, мул, торф — і одразу ж лід крають ручаї, протають нові лабіринти у мерзлих товщах. Чи не в таких оце місцях і чигала колись загибель на мамонтів?

— Якщо мамонти й збереглися, то натрапити на них можна тільки тут, — сказав я Василеві.

— Жодного разу не бачив великого звіра, — відповів він серйозно і, поміркувавши, додав: — Давно-давно їздили на собаках до островів, кістку добували. Нині її лишилося дуже мало.

— Далеко їздили?

— Далеко. До Новосибірських островів. Через протоки.

…Ліс ховається тут у долинах гірських річок. У широких заболочених улоговинах, де викопний лід виступає над урізом води, модрини заввишки як людина. Я зрізав одну з цих страдниць і налічив у стовбурі понад сто річних кілець.

Згори, з еля, добре все видно: довкола мерехтять бліді свічада озер, над ними здіймаються округлі безлісні вершини гірських кряжів.

Дедалі частіше вигравали спалахи.

І не раз світлішало небо на півночі й над рівниною з’являлося м’яке рівне сяйво. Зеленкувато-голубе вогненне проміння розбігалося по всьому небесному склепінню, мовби нашукуючи когось: шайтана, жар-птицю, крилатого огиря… Промені почергово спалахували, розширювалися; крутилися, мов веретено, гублячи вогненне оперення; як із жар-птиці, опадало з них яскраве пір’я і світлий пух. Починався велетенський танок. Виростали й руйнувалися невагомі замки, небесні мости. Мить — і картина змінювалася. Наче з дна моря виринали раптом обриси далеких сопок. Над тундрою спалахувала далека заграва. І довго ще металися довкола її химерні відсвітки.

Вечорами, коли роботу було зроблено і я відчував, як приємно ломить у тілі, мене тягнуло іноді у місто, до людей. Олонгоєв давав мені повну волю і мовчки курив стару юкагирську люльку (вона дісталася йому від батька). Від поїздок він відмовлявся:

— Їдь, я тут, удома, біля вогню посиджу, люльку покурю.

Я брав ель і за п’ятнадцять хвилин діставався до Черська або до Алазейська. Політ над рівниною, що висяювала снігами, додавав свіжості й залишав у пам’яті відчуття незайманої просторіні, яка ще непідвладна людині.

Там, в Алазейську, я зустрів Сіллієме, дівчину з монгольським обличчям, в унтах, російській хустці і білій оленячій накидці: У Палаці книги, де вона працювала, було малолюдно. Вона відвела мені кімнату, в якій я або ж писав, або ж куняв, або ж читав. Так минало дві-три години, потім я проводжав її додому і повертався до Олонгоєва.

Кабінет Сіллієме теж був заставлений книжковими полицями, серед них в’юнилися незнайомі мені ліани з червоними квітами. Вона подовгу слухала про «Гондвану», про океан і чаклувала з газовим пальником та прозорою кавничкою, схожою на колбу алхіміка. Якось вона запитала:

— Чи правда, що у Сонця хочуть взяти якнайбільше світла й тепла?

— Правда. Є такий проект.

— Навіть не віриться… Хіба мало того, що воно дає зараз?

— Поки що вистачає. Тільки ось у вас тут трохи холодно.

— Та ніби нічого. Від тепла земля відтане, і тоді все попливе — будинки, мости, дороги. Багато тепла — погано.

— Багато й не буде. Потрібна енергія. Як людині кров, так і планеті необхідна енергія. Для космічних і місячних станцій. Для селищ на Марсі. Для міжпланетних та міжзоряних кораблів.

— Це станеться не швидко.

— Що — не швидко?

— Сонячний тунель…

— Тунель… теж правильно, і так можна назвати. Раніше по тунелях відводили воду з озер на турбіни. А тепер ось подумують над тим, щоб від самого Сонця світло до Землі підвести.

— Тільки тунель буде прозорий, як із скла. Його утворять частки, атомні ядра. Все це я чула багато разів. Г читала. Пробач, Глібе, я тебе трохи розіграла. Я ж бо давно хочу поїхати на цю будову. Жду не діждуся, коли ж це почнеться. Адже цікаво, так?

— Я мало не опинився у ролі старого-престарого дивака, який з ученим виглядом намірився виголосити істину.

— Не кокетуй, ти молодий. Дивак… Можливо. Але хіба без цього можна? Диваки ті, хто від інших відрізняється. Ну й що?

— Ні. Жодних дивацтв. Пригадуєш, у Свіфта один прекумедний дідуган вісім років складав проект, як видобути сонячне світло з огірка? Можливо, ми в чомусь на нього схожі.

— Ну, ні.

— Чому ж?

— Треба було бути дуже сміливою людиною, щоб два з половиною століття тому думати про використання сонячного тепла. А сьогодні про це знає кожен школяр. Тому й не схожі.

У неї було багато старовинних книжок.

На просторих дерев’яних полицях стояли сотні томів: серед різнобарв’я прописів на їх щільних корінцях мелькали слова-сонцецвіти. Корона Сонця; сонячні бурі; проміння, що дарує життя, — все це слова із заголовків, все це обіцяло розповіді про