Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Аеліта 📚 - Українською

Читати книгу - "Аеліта"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Аеліта" автора Олексій Миколайович Толстой. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 43
Перейти на сторінку:
хто мріє про неможливе. Ми закуємо їх у ланцюги. Подаруємо їм життя, якого вони так прагнуть. Усіх, хто погоджується з нами, хто підкоряється нашій волі, ми наділимо сільською садибою, забезпечимо їм життя й комфорт. Двадцять тисячоліть каторжної праці дають нам право жити нарешті бездіяльно, тихо і споглядально. Кінець цивілізації буде вкрито вінцем золотого віку. Ми організуємо громадські свята і прекрасні розваги. Можливо, навіть строк життя, вказаний мною, стане довший на кілька століть, бо ми житимемо в спокої.

Амфітеатр слухав мовчки, зачарований. Тускубове обличчя вкрилося плямами. Він заплющив очі, ніби вдивлявся в майбутнє. Вмовк напівслові…

…Глухий, багатоголосий гомін натовпу ввірвався знадвору під склепіння залу. Гор підвівся. Обличчя його було перекошене. Він зірвав з себе шапочку і жбурнув її геть. Простягнув руки й побіг униз по лавах до Тускуба. Він схопив Тускуба за горло і скинув з парчевого підвищення. Так само, простягнувши руки, розчепіривши пальці, обернувся до амфітеатру. Ніби відриваючи присохлий язик, закричав:

— Гаразд! Смерть! Хай смерть! Вам!.. А нам — боротьба…

На лавах посхоплювалися, зашуміли, кілька марсіан побігли вниз, до Тускуба, який лежав ниць.

Гор стрибнув до дверей. Ліктем одштовхнув солдата. Поли його чорного халата майнули біля виходу на площу. Пролунав його віддалений голос. По натовпу, здавалося, помчав ревучи вітер.

ЛОСЬ ЛИШАЄТЬСЯ САМ

— Революція, Мстиславе Сергійовичу. Все місто догори ногами. Сміх, та й годі!

Гусєв стояв у бібліотеці. У звичайно сонних очах його стрибали веселі іскорки, ніс задерся, настовбурчилися вуса. Руки він глибоко засунув за ремінний пояс.

— У човен я вже поклав усе: провізію, гранати. Рушничку їхню добув. Збирайтеся швидше, кидайте книгу, летімо.

Лось сидів, підібгавши ноги, в кутку дивана, невидющим поглядом дивився на Гусєва. Ось уже понад дві години він ждав Аеліту, підходив до дверей, прислухався, — в кімнатах Аеліти було тихо. Він сідав у куток дивана і ждав, коли почує її ходу. Він знав: легкі кроки відгукнуться в ньому громом небесним. Вона ввійде, як завжди, прекрасніша, чудовніша, ніж він того ждав, пройде під осяяними верхніми вікнами; дзеркальною підлогою пролетить її чорна сукня. І в ньому все здригнеться. Весь світ його душі стрепенеться і замре, як перед грозою.

— Пропасниця у вас, чи що, Мстиславе Сергійовичу? Чого витріщилися? Кажу, летімо, все готове, я вас хочу марскомом[10] оголосити. Діло чисте.

Лось похилив голову, — так уп’явся в нього очима Гусєв. Тихо спитав:

— Що діється в місті?

— Чорт їх розбере. На вулицях народу — хмари. Ревуть, б’ють вікна.

— Злітайте, Олексію Івановичу, але цієї ж ночі поверніться. Я обіцяю підтримати вас у всьому, в чому хочете. Влаштовуйте революцію, призначайте мене комісаром, якщо треба буде — розстріляйте мене. Але сьогодні, благаю вас, дайте мені спокій. Згода?

— Гаразд, — мовив Гусєв. — Опівночі повернусь. Іхонька подбає, щоб не донесли на мене.

Гусєв пішов.

За вікном почувся протяжний свист — відлетів човен. Потім у бібліотеку просунулася голова Іхи.

— Сину Неба, йдіть обідати…

Лось квапливо пішов у їдальню — білу, круглу кімнату, де в ці дні обідав з Аелітою. Тут було жарко. У високих вазах біля колон духмяно пахли квіти. Іха, відводячи червоні від сліз очі, сказала:

— Ви будете обідати самі, Сину Неба, — і накрила прибор Аеліти білими квітами.

Лось потемнів. Похмуро сів до столу. До їжі не доторкнувся, — тільки кришив хліб і випив кілька келихів вина. З дзеркального купола — над столом — лунала, як завжди під час обіду, тиха музика. Лось стиснув щелепи.

З глибини купола линули два голоси — струнний і духовий; сходилися, спліталися, співали про нездійсненне. На високих завмираючих звуках вони розходились, — і вже низькі звуки знову кликали, перегукувалися схвильовано і знову співали про зустріч, сходилися, кружляли, схожі на давній, давній вальс.

Лось сидів, стиснувши в кулаці вузький келих. Іха, зайшовши за колону, трохи підняла сукню і затулила нею обличчя, — у неї тремтіли плечі. Лось кинув серветку і підвівся. Томлива музика, духмяність квітів, пряне вино — все це було зовсім марне.

Він підійшов до Іхи:

— Можу я побачити Аеліту?

Не відкриваючи обличчя, Іха захитала рудим волоссям. Лось узяв її за плече.

— Що сталося? Вона хвора? Мені треба побачити її.

Іха прослизнула під ліктем у Лося і втекла. На підлозі, біля колони, лишилася фотографія, яку загубила Іхонька. На мокрій од сліз карточці стояв Гусєв у повній бойовій формі, — суконний шолом, ремені на грудях, одна рука на рукоятці шаблі, в другій — револьвер, а ззаду вибухи гранат; підписано: «Чарівній Іхоньці на незабутню пам’ять».

Лось шпурнув картку, вийшов з будинку і попростував лугом до гаю. Він робив величезні стрибки, не помічав цього, бурмотів:

— Не хоче бачити — не треба. Потрапити в інший світ — нечуване зусилля, — щоб сидіти в кутку дивана і чекати, чекати, коли вона вийде, всміхнеться, приголубить поглядом… Божевілля! Гусєв має рацію — пропасниця. «Нанюхався солодкого». Чекати як кінця світу — ніжного погляду… К чорту!..

Думки жорстоко кололи. Лось скрикував, як од зубного болю. Не розраховуючи сили, підскакував на сажень у повітря і, падаючи, ледве втримувався на ногах. Біле волосся його розвівалося. Він люто ненавидів себе.

Він добіг до озера. Вода була як дзеркало; на чорно-синій її поверхні палали снопи сонця. Було душно. Лось обхопив голову, сів на камінь.

З прозорої глибини озера повільно піднімалися круглі пурпурні риби, ворушили волокнами довгих голок, водяними очима байдуже дивилися на Лося.

— Ви чуєте, риби, банькаті, дурні риби, — тихо мовив Лось, — я спокійний, кажу при повній пам’яті. Завтра в місто. Боротьба — прекрасно. Смерть — прекрасно. Тільки ні музики, ні квітів, ні лукавої спокуси. Більше не хочу

1 ... 28 29 30 ... 43
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аеліта», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Аеліта"