Читати книгу - "Варіант №1. На альпійській верховині"

— Навіщо?

— Може, з неї щось випало.

— Нічого не випало.

— Не вірю, що ти такий дурень! Залізти в торбу із золотом — і щоб до рук нічого не прилипло! Не вірю я тобі. Невже не взяв і крихти?

— Нічого не взяв.

— Не дури нам голову. І він нічого тобі не дав за те, що ти вивів його з монастиря?

— Нічого.

— Мамця його багатійська, який скнара! А ми головами ризикуємо, щоб їм зручніше було на нас їздити!

— Годі базікати! — зупинив його Безрукий.

— Базікаю, бо тут можу дістати кулю від прикордонника, а генерал Ніколов їстиме й питиме по ресторанах, і його на руках носитимуть. Був би я на місці Огняна, я б націдив з нього трохи золотця. Та ще не пізно, і, як повернемося, спробуємо. Не насмілюєшся сам — мене гукни, я напоготові, але що дістанемо, навпіл поділимо.

Він помовчав і заздрісно проказав:

— Не видоїв його тому, що тобі гроші ні до чого. Ти тут три-чотири місяці, а заробив більше, ніж ми за два роки.

Знову замовк, а тоді додав:

— Та хай їм чорт. Навіщо вони мені, коли я в цих лісах віддам богові душу!..

Ми не боялися переслідування чи прочісування району військовими частинами. Боялися, щоб на нас не наскочив якийсь випадковий селянин. На такий випадок у нас був план. І ось тобі, така халепа спіткала нас.

Кожен із нас чергував по дві години. Інші двоє у цей час спали. Близько полудня чергував Кирпатий. Нас розбудив його тихий посвист. На схилі пагорба помітили кіз; Середнього віку пастух ліниво простував за ними й знічев'я стукав гирлигою по каменях. Кирпатий прицілився в нього з автомата. Я одразу відсунувся назад і спрямував пістолет у потилицю Кирпатому. Краще хай загине колишній підофіцер.

Коли б мав можливість, одлупцював би цього козопаса.

— Ти… що? — засичав Безрукий. — Осліп? Куди цілишся?

Я збагнув, чому він вжахнувся, й промимрив:

— Нічого… Це спросоння.

Неначе й справді ще не прокинувся. У таких випадках я мушу бути біля чергового, щоб помітити, коли він вирішить стріляти, і натиснути спусковий гачок своєї зброї раніше за нього.

Стріляти не довелось. Козопас пішов розвіювати свою нудьгу вниз по схилу. Не випало й віддубасити його…

Крадькома глянув на Безрукого. Не помітив нічого тривожного в його поведінці. Це на краще, бо інакше невідомо, чим усе могло б скінчитися.

Їсти мені не хотілось, і я жував через силу, Наче неврастенік, я подумки повторював: «Не кожен, хто вбиває, убивця! Не кожен, хто вбиває, убивця!» Так нав'язливо крутилася в голові ця думка, я так її «чув», що навіть озирнувся: чи не почув її хто інший! Уночі пішли далі. Зупинились біля виру на Попівській річці. Запхали у мій рюкзак речі Безрукого, засунули туди ще дві каменюки й кинули у воду. Кирпатий з ранцем і автоматом подався на Єлхове. Ніхто не міг примусити його позбутися цього спорядження.

На світанку ми дістались у Ямбол. Перед містом розділилися. Безрукий збирався відшукати когось із своїх знайомих по спільній службі в поліції. А я пішов на вокзал. Перехожий, як і всі інші. Тільки, звісно, з фальшивими документами.

Сидів у купе біля вікна й дивився на переорану стерню. Чи то від ораної землі, чи від чогось іншого, але перед очима грали кольорові кола, і в них миготіли Кирпатий, що прицілився у козопаса, перелякане обличчя Безрукого, тонка усмішка Кларка, ота жахлива ніч на баркасі…

Аж тепер відчув утому, але заснути не вдалось. Якась балакуча селянка їхала до Софії побачити свого першого внука і все говорила про сина, яким він був у дитинстві. Ще тоді ясно було, що стане великою людиною і ось справдилося — зараз він начальник складів, куди з усієї країни звозять побиті грубки, плуги і всяке інше іржаве залізяччя для переплавки на заводах.

Крізь примружені повіки я дивився на двері купе. Не помітив, щоб хтось за мною стежив. У міністерстві не знають про моє прибуття. Але хіба виключено, що я чимось не дав приводу якомусь оперативному працівникові чи співробітнику Державної безпеки засумніватись у моїй благонадійності?

І хоч така ситуація дуже неприємна, вона не страшна. Страшне інше: щоб, бува, мене не вистежили ті, хто знає про перехід трьох агентів з розвідувального центру. Один із них їхатиме до Софії цим чи наступним поїздом. Хіба складно надіслати таке повідомлення до Болгарії. Саме цього я й не знав, нізвідки про це довідатись. Я все ще був новою людиною в тому центрі, та навряд щоб і старі, як Безрукий, знали про все, що там діється.

Може, й не від Ямбола, але в Софії хтось із людей Кларка причепиться до мене. А подзвонити в окружне управління Державної безпеки, щоб мене відправили до Софії машиною… Мені було категорично сказано, що лише певна кількість осіб, менша, ніж пальців на одній руці, знає про «Варіант № 1», і його виконавця.

Вирішив інакше. Зійшов у Пловдиві.

Я пішов у магазин одягу і купив осінній костюм, краватку й капелюх. Переодягнувся в магазині, а свій старий одяг залишив висіти на гачку в примірочній кабіні. Цим припустився помилки. Навіть не гадав, чим це може скінчитися.

Вийшов з магазину, ніяких справ у місті не мав, до відходу поїзда ще далеко, то я пішов гуляти. Наче дитина в новому вбранні, затримувався перед вітринами, в яких були дзеркала. Увійшов у взуттєвий магазин. Розглядав моделі й вибирав