Читати книгу - "Варіант №1. На альпійській верховині"

В лице мені дивилися два пістолети. Я остовпів. Це було неймовірно.

— Ви арештовані!

Обличчя двох юнаків були напружені, як перед пострілом. Касирка і продавщиця зіщулились, одна затулила рота руками. Біля дверей з пістолетом у руці стояв третій. Видно, покупців швидко спровадили.

Я оглянувся навколо й стримано всміхнувся. У дурніше становище навряд чи можна вклепатись. Але не в кращому становищі перебували й ті, хто спрямовував на мене зброю. Справді безглуздий арешт — і для мене, і для них. Втім, не слід забувати, що все те сталося давненько…

— Ви що, не чуєте? — гримнув той, хто сказав, що мене заарештовано, — буйна чорна чуприна, наче кінська грива, без шапки й краватки.

— Що мені робити? — запитав я і відчув, що в моєму голосі забриніли веселі нотки.

— Подайте руки!

Четверо очей уважно простежили за моїми руками. Мене душив сміх од цього цирку, і я затримав правицю, неначе збираючись пхнути її до кишені.

— Не сміти! — скрикнули обоє, а я вилаявся.

Побачив їхні напружені обличчя і лише тієї миті збагнув, що може статися. Ех, Насе, Насе! Коли ти наберешся розуму! Твої жарти можуть коштувати життя. І чому це тобі завжди подобається ходити по лезу?

Наручники клацнули, і я отямився.

Один пістолет продовжував дивитися мені в обличчя. Я уникав його, але він стрибав перед очима, навіть коли я відвертав голову.

Попросив роздратовано:

— Заберіть цю іграшку!

Вони не забрали, і я примружився, неначе ховаючи очі від світла. Один із них обшукав мене. Вийняв з моїх кишень два пістолети й сказав:

— Ти диви! А тримається як!..

Як зраділи ці ретельні службовці, що вхопили злочинця з американською зброєю! І як розсердяться на мене, коли зрозуміють, що, власне, скоїлось!

Стримуючи сміх, я майже весело сказав:

— Ви не все вийняли з кишень. Там ще портсигар.

— Мовчи, гад! — просичав той, з буйною чуприною.

Добре, що касирка і продавщиця були поряд. Інакше мою нахабну пику міг би деформувати чийсь кулак. І, зрозуміло, з повним правом.

Випорожнили мої кишені. Подзвонили комусь, щоб вислали машину. Поки сідали в «Победу», усі мовчали. Добре, що я був у новому костюмі. Якщо поблизу є хтось, хто стежить за мною за наказом Кларка, навряд чи впізнає в мені того, кого шукає.

Мене привели у звичайну канцелярію з голими стінами й голими дошками, що рипіли від кожного кроку. Розклали на столі все, що вийняли з моїх кишень. Дивлячись на моє «майно», чорноволосий запитав:

— Хто ви?

— Прошу вас, — сказав я байдужим голосом, — подзвоніть до Софії полковнику Н. або, найкраще, капітанові X. Скажіть, що у вас тут Наско Розвідник. Наскільки я знаю, ваші пошарпані «Победи» ідуть до Софії дві години і десять-п'ятнадцять хвилин. А капітан буде тут за годину тридцять. А тим часом, коли ваша ласка, дайте мені можливість відпочити, хоч і на дошках, але було б краще, коли б запропонували мені ліжко. Надіньте на мене ще одні наручники, зв'яжіть мені ноги, поставте наді мною вартових, тільки дайте мені ліжко, бо я смертельно зморений. А через півтори години приготуйте мені, будь ласка, дві чашки кави. Бо, як приїдуть капітан чи полковник, я не скоро матиму перепочинок.

Отой з чорною чуприною був явно збентежений. Я бачив сумнів у його очах. Він пильно подивився на мене й підняв телефонну трубку.

… Спросоння почув якесь рипіння. Підвів голову. Наче в тумані побачив знайоме обличчя й трусонув головою, щоб прогнати сон. Я не помилився. Це був Наско, мій тезко Наско Розвідник номер перший. Старший лейтенант з пивниці, спортсмен з поїзда, що обіймав співачку.

Насо молодший од мене, але ми з одного села й дружимо з дитинства. Стали друзями у військовому училищі, коли він вступив туди, повернувшись з фронту. Знає усі мої скандальні історії. Якби не він, напевно, моє життя потекло б іншим річищем.

І ще одне зближувало нас — був у нас спільний кумир, бреговський партизан Райко Моряк.

Я підскочив з ліжка. Наско зустрів мене з розкритими обіймами. А я не міг його обійняти — усе ще був у наручниках. За його спиною виник чубатий, ніяково переступаючи з ноги на ногу. Чекав, поки ми покінчимо з обіймами, щоб зняти наручники.

Дві чашки кави були готові. Потрібна була ще одна — не для третьої особи, а для мене. Господарі, які не були присутні при нашій розмові, не здогадалися про це.

Насо не поспішав відвезти мене до Софії. І я не поспішав.

Досить мені було й того, що ми разом, що я можу поласувати болгарськими стравами, випити нашого натурального вина й найголовніше — розповісти про свої поневіряння від початку й до кінця.

Зайшла мова і про те, що на «Американському курорті» довір'ям користуються лише ті, хто вчинив убивство.

— Ну, так ми можемо зразу щось таке організувати для тебе! — заявив Насо.

— Що організувати?

— Земляче, ти недооцінюєш нас. Полиш це на мене. Усе станеться ще до вечора. Адже ти знаєш, що за таких обставин я маю великі повноваження.

— А хіба нас не чекають у Софії?

— Полковник у Варні й повернеться завтра. Навіщо нам поспішати, коли ми ще цього вечора можемо влаштувати тут один гарний номер.

До вечора я залишався один у цій кімнаті окружного управління МВС. Насо пішов, як він висловився, дещо підготувати.