Читати книгу - "Балакучий згорток"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Сімсот сімдесят сім, — підказав Г. Г.
— От якби нам вдалося переманити їх до себе, це було б супер! — вигукнув Пітер, і очі в нього заблищали.
— Ага, і ще єдинорогів за компанію — тоді б, мабуть, нам вистачило сили, щоб іти в наступ? — припустив Саймон.
— Хо-хо-хо! — зареготав Папуга. — Ха-ха-ха! Хо-хо-хо! Пробачте, будь ласка, але ж ця оригінальна ідея про вояків-горностаїв… Хо-хо-хо!
— Але що тут такого смішного? — здивувалася Пенелопа. — Я думаю, що сімсот сімдесят сім горностаїв все-таки нам би допомогли. Хіба вони якісь хворі, чи що?
— Чи вони хворі? Гірше! Вони просто зграя ледарів і боягузів, ось вони хто, — втрутився Етельред. — Користі з них у бою, як від гнилих бананів.
— Це надто вульгарно, але правдиво, — ствердив Папуга. — У горностаїв стільки бойового духу, скільки, скажімо, в яблуневому цвіті.
— Однак, — заперечив Г. Г., — не слід забувати про вплив рути. Я з цією рослиною не дуже часто стикався, проте з усього написаного тут випливає, що вона робить горностаїв… м-м-м… ну…
— Войовничими? — підказав Папуга.
— Саме так, войовничими, — зрадів Г. Г. — Якраз настільки, щоб нападати на василісків. І якщо це правда (а хто може засумніватися у правдивості Великих Книг?), то про це має бути згадка в Історії Горностайства.
— Але якщо рута справді робить горностаїв такими… такими… як ви там їх назвали, — сказала Пенелопа, — то, може, нам просто нарвати цієї трави та нагодувати їх, щоб приєдналися до нас?
Г. Г. спустив окуляри на кінчик носа і спідлоба глянув на дівчинку.
— Усе це чудово, моя дорогенька, — зауважив він, — але рута росте тільки на Острові Вовкулаки, а це дуже далеко звідси. До того ж, цей острів — один із найнебезпечніших і найнегостинніших куточків Країни Міфології, тож нема чого вирушати в таку далеку і небезпечну подорож по руту, якщо не переконатися напевне, що горностаї погодяться її вживати. Тут написано, що вона гірка. Я певен, їм це не до смаку. Щоправда, я міг би її підсолодити.
— Отже, перш за все треба вийти на контакт із горностаями, — запропонував Саймон. — Якщо ми зуміємо пояснити їм, яку загрозу для всіх становлять василіски, то вони, звичайно, нам допоможуть.
— Щось я в цьому дуже сумніваюся, — буркнув Папуга.
— Я теж, — сказав Г. Г., — але все-таки спробувати варто.
— А вони далеко живуть? — поцікавилась Пенелопа.
— Ні, не дуже далеко, — відповів Папуга. — приблизно за п’ять миль звідси, на мальовничому пагорбі у Пляшчаному Лісі. Вони називають цю місцевість Горностайством — іще б щось придумали!
— Ну, тоді, — сказала Пенелопа, — я пропоную ось що: зараз ми всі лягаємо спати, а завтра вранці йдемо туди на зустріч із Головним Горностаєм, чи як його там називають.
— Герцог Венслідейл! — мовив Папуга і пирхнув. — Дурнувате створіння.
— Отже, з герцогом Венслідейлом, гаразд, — вела далі Пенелопа. — Я впевнена, що коли поговоримо з ним, то нам вдасться його переконати.
Оскільки ніхто нічого кращого не придумав, усі погодилися з цим планом і понуро поплентались до ліжок.
Пенелопа довго лежала з розплющеними очима, тривожилася за те, що буде завтра. Головна проблема полягала в тому, що всі мешканці Міфології були страшенно неорганізовані, і видавалося цілком природним, що василіски, які натомість відзначалися дуже високою дисципліною, нині опинилися в кращому становищі. Але водночас вона була переконана: як тільки їм вдасться переманити горностаїв на свій бік, вони разом зможуть захопити Замок Василісків. Із цією втішною думкою дівчинка й заснула.
Наступного дня рано-вранці троє дітей сіли на своїх єдинорогів і вирушили в дорогу у товаристві Папуги, який сидів у Пенелопи на плечі, й Етельреда, який сидів у Пенелопи за плечима: ас-контррозвідник міцно тримався та старанно вдавав, ніби зовсім не боїться. Спершу вони проїжджали крізь Коркові ліси, а потім опинилися в неймовірно цікавій місцині. Червоне каміння безладно громадилось тут одне на одне, утворюючи високі хисткі колони, вежі, а поміж них росли небачені дерева зі стовбурами, схожими на пляшки для вина з довгими шийками.
— Пляшчані дерева, — пояснив Папуга, коли Пітер здивовано вигукнув. — Ще один винахід Г. Г. Ці стовбури всередині порожнисті й водонепроникні. Досить лише знати, яку ви хочете пляшку, вибрати стовбур потрібного розміру, обрубати гілля — і маєте, ось вам і пляшка! А дорогою назад витинаєте до неї ще й корок.
— Справді, погодьтеся, Г. Г. просто неймовірний — як тільки він усе це придумує! — захоплено вигукнула Пенелопа.
— О, це ще дрібнички, — легковажно кинув Папуга. — Далі на північний схід у нас росте два різновиди коробкового живоплоту.
— Аж два? — перепитав Саймон.
— Так, — кивнув Папуга, — картонні та дерев’яні. Вибирай собі яку завгодно коробку та зривай її просто з живоплоту. Разом із кришкою, звісно.
Тим часом стежка вивела їх до виступу на вершині пагорба, звідки відкривався чудовий краєвид: в долині, огорнута вранішнім туманом, лежала країна Міфологія, а довкола, скільки сягало око, сяяло золотом величезне море, то тут, то там поцятковане групками островів.
— Оце і є Горностайство, — повідомив папуга і широко повів крилом. — Якщо розглядати під різними кутами — це один із найпрекрасніших куточків Міфології. Я повсякчас повторюю Г. Г., що треба тут, нагорі, збудувати собі маленький літній будиночок для відпочинку. Горностаї не заперечували б.
Вони пройшли звивистою стежкою поміж пляшкодерев і оминули якесь хистке нагромадження каменів. І тут, просто перед ними і — що найцікавіше — спиною до них, ніби з-під землі з’явився горностай-вартовий із величезним важким списом на плечі. Горностай був вбраний в блакитну оксамитову уніформу з блискучими мідними гудзиками, на голові в нього красувався капелюх із довгим зеленим пером.
— Гей, там! — заволав Папуга. — Еге-гей!
Результат виявився негайно.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Балакучий згорток», після закриття браузера.