Читати книгу - "«…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори"

рознесла. Нехай же вітер все розносить На неокраєнім крилі, Нехай же серце плаче, просить Святої правди на землі. Чигрине, Чигрине, Мій друже єдиний, Проспав єси степи, ліси І всю Україну. Спи ж, повитий жидовою, Поки сонце встане, Поки тії недолітки Підростуть, гетьмани. Помолившись, і я б заснув… Так думи прокляті Рвуться душу запалити, Серце розірвати. Не рвіть, думи, не паліте, Може, верну знову Мою правду безталанну, Моє тихе слово. Може, викую я з його До старого плуга Новий леміш і чересло. І в тяжкі упруги… Може, зорю переліг той, А на перелозі… Я посію мої сльози, Мої щирі сльози. Може, зійдуть, і виростуть Ножі обоюдні, Розпанахають погане, Гниле серце, трудне… І вицідять сукровату, І наллють живої Козацької тії крові, Чистої, святої!!! Може… може… а меж тими Меж ножами рута І барвінок розів'ється — І слово забуте, Моє слово тихо-сумне, Богобоязливе, Згадається – і дівоче Серце боязливе Стрепенеться, як рибонька, І мене згадає… Слово моє, сльози мої, Раю ти мій, раю! Спи, Чигрине, нехай гинуть У ворога діти, Спи, гетьмане, поки встане Правда на сім світі{59}.

19 февраля 1844. Москва

Сон (Комедія)

Духъ истины, его жмірь не можетъ пріяти, яко не видитъ его, ниже знаетъ его.

Иоанна, глава 14, стих 17 {60}. У всякого своя доля І свій шлях широкий, Той мурує, той руйнує, Той неситим оком За край світа зазирає, Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою Взять у домовину. Той тузами обирає Свата в його хаті, А той нишком у куточку Гострить ніж на брата. А той, тихий та тверезий, Богобоязливий, Як кішечка підкрадеться, Вижде нещасливий У тебе час та й запустить Пазурі в печінки, І не благай: не вимолять Ні діти, ні жінка. А той, щедрий та розкошний, Все храми мурує; Та отечество так любить, Так за ним бідкує, Так із його, сердешного, Кров, як воду точить!.. А братія мовчить собі, Витріщивши очі! Як ягнята. «Нехай, Може, так і треба». Так і треба! бо немає Господа на небі! А ви в ярмі падаєте Та якогось Раю На тім світі благаєте? Немає! немає! Шкода й праці, схаменіться. Усі на сім світі — І царята, і старчата — Адамові діти. І той… і той… А що ж то я? Ось що, добрі люди: Я гуляю, бенкетую В неділю і в будень. А вам нудно! жалкуєте! Єй-богу, не чую. І не кричіть! Я свою п'ю, А не кров людськую! Отак, ідучи попідтинню З бенкету п'яний уночі, Я міркував собі йдучи, Поки доплентавсь до хатини. А в мене діти не кричать І жінка не лає, Тихо, як у Раї, Усюди Божа благодать — І в серці, і в хаті. Отож я ліг спати. А вже підпилий як засне, То хоч коти гармати — І усом не моргне. Та й сон же, сон, напричуд дивний, Мені приснився — Найтверезіший би упився, Скупий жидюга дав би гривню, Щоб позирнуть на ті дива. Та чорта з два! Дивлюся: так буцім сова Летить лугами, берегами, та нетрями, Та глибокими ярами, Та широкими степами, Та байраками. А я за нею та за нею, Лечу й прощаюся з землею. Прощай, світе, прощай, земле, Неприязний краю, Мої муки, мої люті В хмарі заховаю. А ти, моя Україно, Безталанна вдово, Я до тебе літатиму З хмари на розмову. На розмову тихо-сумну На раду з тобою; Опівночі падатиму Рясною росою. Порадимось, посумуєм, Поки сонце встане, Поки твої малі діти На ворога стануть. Прощай же ти, моя нене, Удово-небого, Годуй діток; жива правда У Господа Бога! Летим. Дивлюся, аж світає, Край неба палає, Соловейко в темнім гаї Сонце зострічає. Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють, Меж ярами над ставами Верби зеленіють. Сади рясні похилились, Тополі по волі Стоять собі, мов сторожа, Розмовляють з полем. І все-то те, вся країна Повита красою, Зеленіє, вмивається Дрібною росою, Споконвіку вмивається, Сонце зострічає… І нема тому почину, І краю немає! Ніхто його не додбає І не розруйнує… І все-то те… Душе моя, Чого ти сумуєш? Душе моя убогая, Чого марне плачеш, Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш, Хіба ти не чуєш людського плачу? То глянь, подивися; а я полечу Високо, високо за синії хмари; Немає там власті, немає там кари, Там сміху людського і плачу не чуть. Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! в військо оддають! Бо його, бач, трохи! А онде під тином Опухла дитина, голоднее мре, А мати пшеницю на панщині жне. А он бачиш? Очі! Очі! Нащо ви здалися, Чом ви змалку не висохли, Слізьми не злилися? То покритка попідтинню З байстрям шкандибає, Батько й мати одцурались Й чужі не приймають! Старці навіть цураються!! А панич не знає, З двадцятою, недоліток, Душі пропиває! Чи Бог бачить із-за хмари Наші сльози, горе? Може, й бачить, та помага, Як і оті гори Предковічні, що политі Кровію людською!.. Душе моя убогая! Лишенько з тобою. Уп'ємося отрутою, В кризі ляжем спати, Пошлем думу аж до Бога, Його розпитати, Чи довго ще на сім світі Катам панувати?? Лети ж, моя думо, моя люта муко, Забери з собою всі лиха, всі зла, Своє товариство – ти з ними росла, Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки Тебе повивали. Бери ж їх, лети Та по всьому небу орду розпусти. Нехай чорніє, червоніє, Полум'ям повіє, Нехай знову рита змії, Трупом землю криє. А без тебе я де-небудь Серце заховаю Та тим часом пошукаю На край світа раю. І знов лечу понад землею, І знов прощаюся я з нею. Тяжко матір покидати У безверхій хаті, А ще гірше дивитися На сльози та лати. Лечу лечу, а вітер віє, Передо мною сніг біліє, Кругом бори та болота, Туман, туман і пустота. Людей не чуть, не знать і сліду Людської страшної ноги. І вороги й невороги, Прощайте, в гості не приїду! Упивайтесь, бенкетуйте — Я вже не почую, Один собі навік-віки В снігу заночую. І поки ви дознаєтесь, Що ще є країна, Не полита сльозьми, кров'ю, То я одпочину… Одпочину… Аж слухаю — Загули кайдани Під землею… Подивлюся… О люде поганий! Де ти взявся? Що ти робиш? Чого ти шукаєш Під землею? Ні, вже, мабуть, Я не заховаюсь І на небі!.. За що ж кара, За що мені муки? Кому я що заподіяв? Чиї тяжкі руки В тілі душу закували, Серце запалили І галичі силу Думи розпустили?? За що, не знаю, а караюсь, І тяжко караюсь! І коли я спокутую, Коли діжду краю, Не бачу й не знаю!! Заворушилася пустиня. Мов із тісної домовини На той остатній Страшний суд Мертвці за правдою встають. То не вмерлі, не убиті, Не суда просити! Ні, то люди, живі люди, В кайдани залиті. Із нор золото виносять, Щоб пельку залити Неситому!.. То каторжні. А за що? Те знає… Вседержитель… А може, ще Й Він не добачає. Онде злодій штемпований Кайдани волочить; Он розбойник катований Зубами скрегоче, Недобитка товариша Зарізати хоче! А меж ними, запеклими, В кайдани убраний Цар всесвітній! Цар волі, цар, Штемпом увінчаний! В муці, в каторзі не просить, Не плаче, не стогне! Раз добром нагріте серце Вік не прохолоне! А де ж твої думи, рожевії квіти, Доглядані, смілі, викохані діти, Кому ти їх, друже, кому передав? Чи, може, навіки в серці поховав? О не ховай, брате! Розсип їх, розкидай, Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть! Чи ще митарство? чи вже буде? Буде, буде, бо холодно, Мороз розум будить. І знов лечу. Земля чорніє. Дрімає розум, серце мліє. Дивлюся: хати над шляхами Та городи з стома церквами, А в городах, мов журавлі, Замоштрували москалі; Нагодовані, обуті І кайданами окуті, Моштруються… Далі гляну: У долині, мов у ямі, На багнищі город мріє; Над ним хмарою чорніє Туман тяжкий… Долітаю — То город безкраїй. Чи то турецький, Чи то німецький, А може, те, що й московський. Церкви, та палати, Та пани пузаті, І ні однісінької хати. Смеркалося… огонь огнем Кругом запалало, Аж злякавсь я… «Ура! ура! Ура!» – закричали. «Цу-цу, дурні! схаменіться! Чого се ви раді! Що горите?» –