Читати книгу - "Дух часу"

— А можу я до нього піти? — питаюся.

— Він ще спить, зачекайте.

По часі вийшла служниця, ми питаємося, чи пан вже встали?

— Ні ще, — говорить.

Добре тому чекати, хто має час, але хто має пильний інтерес, то тому так навтямиться, що година стає віком.

— Піду я до нього, — кажу до військового.

— Та коби лиш що ви не обірвали, — смієся військовий.

Але я пішла до сін^й та й відхилила помалу до покою двері. А то щось як не гукне: «Хто там?» Я дивлюся, а він ще в ліжку. Я замкнула двері чим борше та й вернула назад.

— А що? — смієся військовий. — Чи я не казав?

Чекаємо ми знов, балакаємо дещо, та й слово по слові, розказую я тому військовому, чого я прийшла та й якої мені ради треба.

— Коби я був знав, — каже він, — я був би вам давно дав раду. Я військовий чоловік, служив при драгонах дванайцять літ, не з одної печі хліб їв та й не одно знаю. А з колією знаєте так: що станеся кому, треба замельдувати начальникові! А ви мельдували?

— Ні, не мельдувала.

— То йдіть і замельдуйте! Ліпшої ради не дасть вам ні пан, ні міністер, ні ніхто на світі. Йдіть лиш замельдуйте начальникові, — не маєте чого чекати та час втрачувати. Начальник там від того й є, аби кождому робив порядок. Тут не скоро дочекаєтеся, — додав, показуючи головою на двері.

Може, й правду каже військовий. Чого зачікуватися та втрачуватися? Може бути, що коли начальник від того, то буде й найліпше знати тому ряд.

— То кажете йти? — питаюся ще раз військового.

— Йдіть, йдіть і не бійтеся! За те я буду відповідати, як неправда.

З тим словом я пішла. Приходжу на банвох, допиталася, так як сказав військовий, до начальника, та й кажу, що так і так, я хотіла їхати до Станіславова, а той, що в сердаці, взяв від мене білет.

А начальник як не фукнеся!

— А нащо ти, дурна бабо, вилазила?

Я вже гадала, що все пропало, але чую, а він каже кликати тих, що відбирають білети. Нарешті прийшли вони, той в сердаці та ще два з ним.

— Котрий відобрав від сеї жінки білет?

А вони всі як один: я ні, я ні, прошу пана начальника.

— А бог би тебе скарав! — кажу до того, що відбирав білети. — А то не ти стояв там при фіртці та й брав білети?

— Щезай, бабо! — каже він. — Чого хочеш від мене, я не видів ні тебе, ні твого білета!

— Ну, ну, віддайте їй! — муркнув начальник, обернувся та й пішов. А вони в сміх та давай ще собі з мене кепкувати.

«Головко моя бідна! — журюсь я. — Що мені робити! Забилася в чужину — хоч пропадай». А то вже з полудня береся і їсти вже хочеться, бо я як ще їла в Коломиї, то й в роті нічого більше не мала. Я гадала, що й не обіздрюся, коли стану в Станіславові, а то прийшлося так попаци-ти. Ходжу я, ходжу попід ті будинки, нарешті змучилася, захотілося спати. Взяла я вузлик під голову, дрімаю, а заснути міцно боюся, аби хто вузлика не вкрав. А ті ходять та сміються, що мало не потріскають. Машини то надбігають, то відходять, а мені й не рушитися без білета. «Матінко свята, — думаю собі, — хто то таке вигадав! Швидко то їде, то правда, але бідному чоловікові нащо то здалося? Лиш обідруть та ще й насміються. Воліла б я як жебрачка йти з палицею в руках за прошеним хлібом, як пускатися тою проклятою колією!»

Та ба, раз пустився, треба щось з собою радити, а то прийдеся погибати на пні. Давай, думаю, піду ще раз до начальника та запитаю: або, або? Аж тут із того вікна, що я під ним сиділа, дивлюся, щось летить, якийсь папірчик, ніби білет. Я, як сиділа, так і зірвалася, хапаю, хапаю, дивлюся, якраз білет! А той в сердаці з камратами стоять у вікні та такий регіт справили, гейби чорти в пеклі. Мене як не возьме злість! Ні, сего я вже їм не дарую, най буде, що хоче! Йду до начальника, показую йому білет та й кажу:

— А от, прошу пана, той в сердаці казав, що ні мене, ні мого білета не видів, а оце мені кинув з вікна, коли стілько поїздів пішло!

— Ну, ну, — каже начальник, — ваш поїзд прийде ще!

Аж і справді так. Почало темніти, надійшов поїзд, та й тоді вже казали мені сідати. Так я заїхала до Станіславова, а поки вилізла, поки поночі до свахи дотюпала, то так прислабла, що аж мені в голові закрутилося. Сваха, як мене побачила, то аж перехрестилася.

— Йой, — каже, — свашенько, а ви звідки взялися тут так пізно?

— Е, — кажу я їй, — не питайте, а дайте вперед що їсти, бо я ледви стою.

Кинулась сваха, зварила яєчницю, я трохи покріпилася, та як не возьму їй свою пригоду розповідати, то вона не знала, що зо мною та й з собою зробити.

Нарешті сваха постелила, я зговорила молитви, подякувала господу богу, що мене так щасливо допровадив, та як уснула, то збудилася, вже сонечко було геть-геть високо.

Побула я у свахи два дні. Дарунків не купувала, бо не було за