Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга третя"

— Мабуть, уже мчать сюди, — мовив сам до себе. Погляд упав на відкриту шухляду столу. В дальньому кутку її лежали зшитки Кислицького. Машинально почав переглядати їх, думаючи зовсім про інше. «Як же тепер, після всього, що сталося, буде розгортатись так широко закроєна операція «Смолоскип», адже генерал Керк покладає на неї такі надії? І як, зрештою, обернеться все це для нього, Федора Крайніченка? Федеральна поліція вмила руки, та попереду розмова з мілітарі поліс. Що скажуть її слідчі?»

У руках тримав зшиток, на палітурці якого стояла цифра «1».

«… Ці нотатки пам'яті розпочинаю з єдиною метою: прояснити для тих, хто збирається піти нашим шляхом, маловідомі сторінки руху. Починаю, можливо, запізно, проте не писати не можу. Зле було б забрати з собою в могилу те, що належить не мені одному, а всій історії…»

Згадалось упокоєне обличчя небіжчика. І знову зринули думки про смерть, що переносить людину у вічність, звільняючи її від клопотів буття. Зусиллям волі Крайніченко примусив себе читати далі.

«… Мені скоро сімдесят. Вік, який вимагає від людини підсумку прожитого, оцінки зробленого, вимагає правди, правди і тільки правди, бодай не для інших — для себе самого. Колись я вже пробував занотовувати події, свідком яких довелося бути; однак зараз, міркуючи про те, дякую часові, що не зберіг тих моїх нотаток. Усе, що писалося по свіжих слідах, було не вільне від дріб'язкових амбіцій, бажання догодити людям, од яких залежав або мій добробут, або й саме життя.

Одна людина, як довго б не жила вона, не може осягнути поступу історії. Навіть учені мужі часто помилялися в оцінках того чи іншого процесу або явища. Я не історик. А тому говоритиму лише про те, свідком чого був сам, що бачив на власні очі, про те, що з роками саме себе очистило від сміття й бруду тимчасових уявлень. Сумління моє теж очистилось і вимагає правди й об'єктивності. Чи сподобить мене господь правдиво розповісти про те, що знаю, але прагну я саме цього…»

Крайніченко читав і не йняв віри очам. Написане аж ніяк не в'язалося з його уявленням про пана Карпа Кислицького. «Ні, це писав не він, або я зовсім не знаю цього чоловіка».

За вікном верескнули гальма. Той пронизливий звук так стьобнув по нервах, що примусив здригнутися. З машини, яка зупинилася перед вікном кабінету, вискочила Патриція й прожогом кинулась у двері. Федір поклав до кейса зошити Кислицького.

— Тедді, швидше! — гукнула з порога. — В машину!

— Але ж… хтось має розповісти, що сталося.

— Зараз тут буде Дайн з хлопцями із мілітарі поліс. Керк наказав «висмикнути» тебе. Свідчення даватимуть інші — друкарі, охоронець. Біжимо!

Крайніченко взяв свого кейса і вийшов з-за столу. Помітивши біля розбитого вікна автомат Похмурого, підчепив його носаком черевика й викинув із кімнати геть.

Коли їхня блакитна «іспано-сюїза» вже мчала дорогою в бік Остбангофа, назустріч пронеслись три джипи з прапорцями військової поліції на капотах. Дебелі хлопці в білих рукавичках, білих касках і гамашах мали вигляд вгодованих котів, що нагострилися на мишу. У першому джипі поруч із водієм сидів Стенлі Дайн — Рябчук.

— Ху-у… Здається, пронесло, — зітхнула з полегшенням Патриція. — Боже, як я хвилювалася за тебе. Адже вони могли тебе вбити!

— Могли… Власне, вони того й прагнули, але ту кулю, що призначалася мені, перехопив пан Кислицький. Безглузда смерть… — мовив Федір, озирнувшись на свого кейса, що лежав на задньому сидінні. — А чому це Керк вирішив «висмикнути» мене з цієї халепи?

— Ти йому потрібний. Друкарню влаштують в іншому місці, й операція «Смолоскип» розгортатиметься далі… Цікаво все-таки, хто вчинив цеіі напад?

— Боївка Лебедя.

— Ти певен того?

— Так сказав Кислицький. Коли вони повискакували з машини, він вигукнув: «Це боївка Лебедя!» — і кинувся до дверей. Тут його й наздогнала мстива доля…

Крайніченко замислився. Перші абзаци з «Нотаток пам'яті» добродія Кислицького викликали гостре бажання прочитати всі зошити. Щось було за тими словами, що обіцяло до кінця правдиву сповідь людини, яка все своє життя блукала у темних хащах політики.

У номері готелю «Сен-Готард», поки він приймав душ, Патриція встигла перемовитись по телефону з генералом.

— Любий! — гукнула вона крізь прочинені до ванної кімнати двері. — У нас сьогодні вільний вечір. І взагалі, поки вони там з друкарнею розберуться, поки налаштують іншу, ми можемо відпочити… Джіммі сказав…

— Зажди, я нічого не чую… Вода шумить!.. — крикнув у відповідь Федір.

— Виходь швидше. Мені кортить тобі розповісти. Виходь, чуєш?!

Він усе чув і вже міркував, як би відкараскатися від Патриції й присвятити вільний вечір, що так несподівано виник, знайомству з нотатками Кислицького. А Пат, певне, вже лаштується до ресторану… Федір не любив, ненавидів ресторани. Дурна розвага… Треба було щось вигадати, аби без сварки відмовитися від тих ресторанних тортур.

Коли він вийшов з ванної кімнати, Пат сиділа перед люстром і поправляла зачіску.

— Тедді, — очі її сяйнули передчуттям очікуваного щастя. — Як ти подивишся на те, щоб на тиждень-другий махнути нам з тобою за океан? Нью-Йорк, Майамі-біч, Мексиканська затока і Сент-Пітерсберг…

Федір не сподівався на таке, у нього стислося серце. Кинув витирати рушником мокре волосся, присів на край ліжка. Патриція помітила, що йому недобре.